Дорога

— Тижнів зо два. Три.

— Він синій?

— Океан? Не знаю. Раніше був синій.

Хлопчик кивнув. Сидів і розглядав карту. Батько спостерігав за ним. Здогадався, про що він думає. Сам в дитинстві обожнював подорожувати по картах, не забираючи пальця з тієї точки, якою було позначине їхнє містечко. Це як шукати рідних в телефонній книзі. Кожен сам по собі і в той самий час частина цілого. Все на своїх місцях. Але у кожного своє місце.

—Ну, пішли. Пора.

Ближче до вечора зарядив дощ. Звернули з дороги, і по стежці в поле вийшли до маленького сарайчика, і в ньому провели ніч. На бетонній підлозі в дальньому кутку стояли бляшані бочки. Він припер ними двері, розпалив багаття на підлозі, а з сплюснутих картонних коробок влаштував собі і синові підстилки. Всю ніч по залізному даху тарабанив дощ. Прокинувся: дрова прогоріли, холодно. Хлопчик не спить, сидить, закутавшись в ковдру.

— Що трапилося?

— Нічого особливого. Поганий сон приснився.

— Що тобі наснилося?

— Неважливо.

— Ти як?

— Так собі.

Він обійняв його і притиснув до себе. сказав:

— Гаразд, забудь.

— Я плакав, а ти не прокинувся.

— Пробач, звалився від утоми.

— Та ні ж, я про сон говорю.

До ранку дощ перестав. Прокинувся і слухав лінивий стукіт крапель. Посовався на твердій бетонній підлозі і подивився крізь дошки назовні, на сірі околиці. Хлопчик поки спить. Калюжки дощової води на підлозі, від кожної впавшої краплі спухають бульбашки, розбігаються, і лопаються. І так без кінця. Одного разу в містечку біля підніжжя гір вони теж ночували в схожому місці. Слухали дощ. Там же наткнулися на старомодний заклад: тут тобі і аптека, і закусочна, і магазин. Прилавок з чорного мармуру, високі хромовані табурети з знищеними сидіннями, абияк заклеєними ізоляційною стрічкою. Аптечний кіоск розграбували, а сам магазин, як не дивно, не чіпали. Полички заставлені дорогою електронною технікою. Стояв, розглядав магазин. Великий вибір. Галантерея. А це що? Схопив сина за руку і потягнув до виходу, але було вже пізно — дитина встигла побачити. Наприкінці прилавка під скляним ковпаком для торта — людська голова. Відрубана. У кепці. Висохлі очі глибоко запали в очниці. Вираз глибокого смутку. Або йому це приснилося? Ні. Піднявся, і нахилився, подув на вугілля, і просунув в середину напівобгорілі дошки, і багаття тоді добре зайнялося.

— Десь же є хороші люди. Ти сам казав.

— Говорив.