Дорога

— А ви часом не шістка з банди розвідників?

— Я — ніхто. Хочеш, я піду. Дорогу і сам знайду.

— Я вас не гоню.

— Розумієш, я сто років не бачив багаття. Живу, як дикий звір. Тобі краще не знати, що мені трапляється їсти. Коли я побачив хлопчика, то вирішив, що я помер.

— Подумали, що зустріли ангела?

— Не знаю, за кого я його прийняв. Не вірив, що ще раз прийдеться побачити дитину. Не знав, що таке станеться.

— А якщо я скажу, що він бог?

Але старий похитав головою:

— З цими ілюзіями я розпрощався. Давно. Там, де людям не вижити, богам робити нічого. Ось побачиш. Найкраще бути одному. Так що я сподіваюся, що ти помилився, назвавши його богом. Мати в попутників останнього бога на землі — це жахливо. Ось чому я і сподіваюся, що ти помиляєшся на цей рахунок. Буде набагато спокійніше, коли нікого на землі не залишиться.

— Упевнений?

— Не сумнівайся.

— Кому спокійніше?

— Всім.

— Всім?!

— Так-так. Нам всім. Стане легше дихати.

— Приємно чути.

— Точно. Коли ми всі помремо, нікого не залишиться, крім смерті, та й її дні будуть полічені. Вона піде по дорозі, а навколо порожньо, нікого немає. Що їй тоді робити? Ось вона і запитає: Де всі? Так все і буде. Ну, хіба погано?

Вранці вони стояли на дорозі і сперечалися, що з їжі дати старому на прощання. Домовилися, що багато він не отримає. Кілька банок овочів і фруктів. Потім хлопчик відійшов на узбіччя і всівся прямо в попіл. Старий уклав банки до себе в рюкзак і затягнув лямки.

— Ви йому хоч спасибі скажіть, — пробурмотів батько. — Моя воля, я б нічого не дав.

— Може, скажу, а може, й ні.