Дорога

— Ага.

— Але ми вижили.

— Ну так.

— Добре.

— Можна я дещо у тебе запитаю?

— Звичайно.

— Якщо б перетворитися на ворону, можна б було полетіти високо і побачити сонце?

— Так, можна.

— Я тоже так подумав. От було би чудово.

— Так. Ну що, готовий?

— Готовий.

Батько зупинився, запитав:

— Куди поділася дудочка?

— Я її викинув.

— Викинув?

— Так.

— Хм, ну гаразд.

— Гаразд.

У нескінченних вечірніх сутінках вони перетинали річку і, спершись на парапет, розглядали повільний потік мертвої води під мостом. Крізь завісу попелу нижче за течією, як чорна паперова декорація, маячив силует згорілого міста. Побачили його ще раз вже в темряві, піднімаючись вгору по схилу високого пагорба. Штовхали важкий візок, зупинилися перевести дух, і батько розгорнув коліщатка так, щоб візок не покотився вниз. Маски встигли забруднитися, особливо біля рота, навколо очей — чорні кола. Сіли в попіл на узбіччі і дивилися на схід, де силует міста став зливатися зі сгущающейся темрявою. Не видно ні вогника.

— Як ти думаєш, там хтось є, тат?