Дорога

— Ну правда, де?

— Ти сам так сказав.

— Коли?

— Давно.

— І якою була відповідь?

— Я не знаю.

— І я тоже. Гаразд, пішли. Темніє.

На наступний день ближче до вечора, коли вони підійшли до повороту дороги, хлопчик раптом зупинився і поклав руку на візок. Прошепотів: «Тату». Батько підняв голову. Попереду на дорозі маячила фігура: людина йшла, зігнувшись, насилу пересуваючи ноги.

Батько стояв, спершись на ручку візка. пробурмотів:

— Ну, кого ще чорти принесли?

— Що ж нам робити, тату?

— Може, це пастка.

— І що будемо робити?

— Давай підемо за ним. Подивимося, обернеться він чи ні.

— Давай.

Подорожній явно не збирався обертатися. Якийсь час вони просто йшли за ним, а потім прискорили крок і наздогнали його. Старий, невисокого зросту, сутулий. За плечима — армійський рюкзак з прив'язаною зверху ковдрою. В руках очищена від кори палиця — намацує нею дорогу. Побачивши їх, відійшов до самого узбіччя і повернувся до них обличчям. Дивиться з острахом. Щелепа підв`язана грязнущим рушником, ніби зубний біль його замучив. Смердить нестерпно. Не те щоб від них самих вже дуже добре пахло, та все ж…

— У мене нічого немає. Хочете, перевірте.

— Ми не грабіжники.

Повернув голову так, щоб краще чути:

— Що?