Дорога

— Я говорив, що ми ще не вмираємо. А що не голодуємо, я не говорив.

— Все одно, ми нікого не будемо їсти.

— Не будемо.

— Ні за що.

— Ні за що.

— Тому що ми хороші.

— Так.

— І ще ми несемо вогонь.

— Саме так.

— Ну добре.

В канаві знайшов кусок кременю, а може, сланцю, але виявилося, що простіше висікти іскри, проводячи плоскогубцями зверху вниз по валуну, тільки треба заздалегідь скласти в купу просочені бензином друзки прямо під валуном. Пролетіли два дні. Ще три. По-справжньому голодували. Розграбована, понівечена місцевість. Все по-розтягували. Все, до останньої крихти. Холодними ночами темно як в гробу; передсвітанкова тиша дзвенить у вухах, хоч вішайся. Як ранок перед битвою. У хлопчика шкіра на обличчі давно набула воскового відтінку і просвічується. Величезні задумливі очі роблять його схожим на інопланетянина.

Розумів, що смерть не за горами. Пора шукати місце для укриття, де б їх ніхто не знайшов. Бували моменти, коли він, сидячи поруч зі сплячим сином, починав нестримно ридати. Смерть його не лякала. Не знав, чому плакав. Може, від думок про красу. Або про доброту. Про які давно забув думати. Зупинилися в похмурому лісі, процідили воду з калюжі, і пили. У сні привиділося, що хлопчик лежить на спеціальній дошці, на яку в колишні часи взимку клали померлих. Прокинувся в холодному поту. У світлі дня він легко міг впоратися з цими страхами, але от ночами… Більше не засинав, побоюючись, що цей жахливий сон повториться.

Прочісували руїни будинків. Але ж раніше їх уникали. У підвалі серед сміття та іржавих опалювальних труб погойдується в чорній воді труп. Наполовину згоріла вітальня. Набряклі від води дошки відійшли від стін і вигинаються горбом. Просочені водою книги на полиці. Витягнув одну, погортав, поставив назад. Вогкість. Гниль. У ящику знайшов свічку. Не запалиш — нічим. Але поклав свічку в кишеню. Вийшов з руїн у сірій напівтемряві, зупинився, раптом ясно усвідомив суть цього світу: невблаганний холодний рух планети; Земля загинула, не залишивши спадкоємців; безжальна темрява; сліпі пси сонця у вічному русі; гнітюча чорна порожнеча всесвіту. І десь там вони — два загнаних звіра, тремтячих, як лисиці в укритті. Життя в борг: час — у борг, світ — теж, навіть очі, щоб сумувати й лити сльози, і ті — в борг.

На околиці невеликого містечка сіли в кабіні вантажівки, відпочивали, дивилися крізь промите недавніми дощами скло. Самі сірі від попелу. Змучені. На узбіччі стирчав ще один щит з попередженням про смертельну небезпеку. Вицвілі від часу літери. Він мало не розсміявся.

— Прочитав?

— Так.

— Не бери в голову. Нікого тут немає.

— Померли?

— Скоріше за все.

— Шкода, що з нами немає того маленького хлопчика.