Дорога

Насилу пробирався по засніженому полю. Глибокий сірий сніг. Снігопад тільки-тільки закінчився, а попіл вже лежав повсюди тонким шаром. Змусив себе пройти ще кілька футів, озирнувся. Хлопчик впав. Кинув ковдри і пальто, рвонувся до сина. Підняв. Дитину трясло в лихоманці. Обняв його.

— Пробач мене. Пробач.

Часу на пошуки візку пішло дуже багато. Нарешті висмикнув його із замету, дістав рюкзак, витрусив і сховав у нього одне з ковдр. Потім склав купою всі речі у візок, підняв хлопчика, посадив зверху, розшнурував і зняв з нього черевики. Витягнув ніж, почав вирізати з пальто онучі. Обернув онучами ноги хлопчика. Використовував пальто цілком і взявся за поліетилен. Вирізав великі квадратні шматки. Ось так: нога рівно посередині, краї підняти і на щиколотці обв'язати стрічками, вирізаними з підкладки рукавів. Вийшли онучі. Відійшов назад. Хлопчик розглядав обновку.

— Тепер твоя черга, туту.

Накинув на хлопчика ще одне пальто, сів на поліетилен, обмотав свої ноги на той же манер. Встав, сховав руки під куртку, погрів трохи, засунув черевики в рюкзак. Туди ж — бінокль і іграшкову вантажівку. Струснув поліетилен, і склав разом з рештою ковдр, і прив'язав зверху на рюкзак. Закинув рюкзак на плече, уважно оглянув візок, чи не забув чого, скомандував: «Пішли». Хлопчик в останній раз подивився на візок, а потім поплентався за ним до дороги.

Він і уявити собі не міг, як важко буде йти. За годину подолали, напевно, не більше однієї милі. Зупинився, оглянувся, подивився на хлопчика, запитав:

— Відчуваю, ти вирішив, що прийшла пора вмирати?

— Я не знаю.

— Ми не помремо.

— Гаразд.

— Ти мені не віриш.

— Не знаю.

— З чого ти вирішив, що ми скоро помремо?

— Не знаю.

— Перестань повторювати не знаю.

— Добре.

— Чому ти думаєш, що ми скоро помремо?

— У нас нічого їсти.

— Ми що-небудь знайдемо.

— Добре.