Розділ 8 Переживання і пристрасті

— Те, що ти пишеш…

— О, з цим я покінчила. Відтоді як я занедужала, це припинило мене цікавити. Саме лежачи зі скаліченою ногою, я врешті-решт зрозуміла, яким недолугим усе це було, наскільки важливіші речі існують у світі…

— Допоки ти думатимеш і відчуватимеш так, ти будеш щасливою з Діном. Ех, — Ільза зітхнула й почала обскубувати пелюстки з червоної як кров троянди, прикріпленої до її талії. — О Емілі, ці розмови про твоє близьке весілля змушують мене почуватися страшнюче старою і мудрою. Інколи це здається таким… абсурдним… Ще вчора ми були школярками. Сьогодні ти заручена. Завтра станеш бабусею.

— А ти хіба ні? Чи нема в тебе когось, Ільзо?

— Послухатися лисицю, яка втратила свого хвоста? Ні, дякую. Хоча, зрештою, мушу бодай раз бути відвертою. Зараз мене розриває на шматки бажання чесної та щирої сповіді. Мені не потрібен ніхто, окрім Перрі Міллера. Але ти першою встигла встромити в нього свої кігті.

Перрі Міллер. Емілі не повірила власним вухам.

– Ільзо Барнлі! Ти ж завжди насміхалася з нього, лютувала на нього…

— Звісно, я робила це. Я любила його так сильно, що ставала подібною до фурії, бачачи, як він клеїть з себе дурня. Я хотіла пишатися ним, а натомість мені завжди було за нього соромно. О, були випадки, коли я скаженіла через те, що, наприклад, він вдарився ногою об стілець. Якби я не старалася так для нього, як гадаєш, яким віслюком він був би? І я не можу переступити через себе: я й надалі щоразу ставатиму «Сатаною Барнлі». Люди ніколи не змінюються. О, знаєш, я б вийшла за нього, не роздумуючи. Хай би що там на мене чекало: бочки з оселедцями, Пічне містечко — що завгодно. Хоча ні. Життя без нього надто славне.

— Можливо, колись…

— Навіть і не мрій, Емілі, я не хочу, щоб ти дбала про те, аби я мала сірники. Перрі ніколи не навідувало більше однієї думки про мене. І не навідає. Я не збираюся мріяти про нього. Пам’ятаєш, я надсилала тобі того старого вірша, над яким ми торік сміялись у школі? Гадаєш, він був нісенітницею?

«Той самий» тобі даний спочатку

Чи коли вже згасає твій вік,

Не вдається життя так прожити,

Щоб з тобою був твій чоловік —

Той, якого не можна

Чи то вкрасти, чи взяти на час,

Але мріють про те всі дівчата,

Та безсилі Олімп і Парнас.

Що ж, наступного року я стану випускницею. Минуть іще роки, і я матиму успішну кар’єру. О, я навіть насмілюся припустити, що одного дня вийду заміж.

— За Тедді? — спитала Емілі, перш ніж встигла саму себе зупинити. Мала би прикусити язика за мить до того як це ім’я з нього зірвалося.