Розділ 24 Декілька важливих одкровень

Найцікавіше було те, що цього листа вочевидь не відкривали. Щоправда, якщо під час першого розпечатування конверт не пошкодили, то, покладений під прес, він може знову заклеїтись. Не було схоже, що цей лист мав велике значення. Але, звісно, вона мала намір повідомити про нього, повертаючи книгу.

— Ви знали, що у цій книзі лежав лист, пані Кент?

— Лист… Ти сказала, лист?

— Так. Адресований вам.

Емілі дістала листа і передала його пані Кент, чиє обличчя набуло страхітливого виразу, коли її погляд упав на напис на конверті.

— Ти знайшла це… у тій книзі? — прошепотіла вона. — У тій книзі, що її не відкривали вже понад двадцять п’ять років? Ти знаєш… хто написав цього листа? Його… написав мій чоловік… і я ніколи його не читала… не знала про його існування.

Емілі відчула себе присутньою при розв’язці якоїсь трагедії — мабуть, тих самих таємних страждань пані Кент.

— Я піду… щоб ви могли прочитати його на самоті, — м’яко сказала вона і вийшла, залишивши пані Кент саму стояти у темній кімнатчині, тримаючи в руці листа — так, як тримала б гадюку.

— Я покликала тебе так пізно, бо маю сказати тобі щось дуже важливе, — проказала пані Кент.

Маленька, пряма як палиця, рішуча жінка, вона сиділа у кріслі коло вікна, і на неї падало скупе зимне проміння сонця, що вже зникало за обрієм. Надворі стояв червень, та було холодно. Небо видавалося по-осінньому похмурим. Емілі, крокуючи перехресною стежкою, тремтіла і бажала якнайшвидше знов опинитися вдома. Але записка пані Кент вказувала на терміновість і була написана ледь не в наказовому тоні. Для чого, на Бога, вона була їй так необхідна?! Це точно не могло бути пов’язано з Тедді. Але що ще могло змусити пані Кент хотіти бачити її о такій порі?

Тієї ж таки миті, коли вона побачила пані Кент, вона вповні усвідомила зміну, що трапилася з цією жінкою — зміну, яку важко було одразу визначити, та попри це вона кидалася в очі. Вона була такою ж слабкою і змарнілою як завжди. Блищик певного виклику в її очах теж залишився незмінним. Але вперше за весь той час, що вони були знайомі, Емілі не відчувала, що жінка поряд з нею нещасна. Тепер у її душі панував мир — дивний, скорботний, невідомий Емілі мир. Змучена душа нарешті вивільнилася з катівні.

— Я вмерла і потрапила до пекла, але тепер я знов жива, — промовила пані Кент. — І це завдяки тобі: це ж ти знайшла листа. Тому я хочу щось тобі розповісти. Після цього ти мене зненавидиш. І згодом я шкодуватиму про це. Але це має бути сказано.

Емілі відчула раптове небажання чути те, що хотіла їй сказати пані Кент, чим би це не було. Це було — мусило бути — пов’язано з Тедді. А вона нічого, нічого не хотіла чути про Тедді — про Тедді, який за два тижні мав стати Ільзиним чоловіком.

— Ви не вважаєте, що… можливо… буде краще не казати цього мені?

— Це має бути сказано. Я скоїла помилку і мушу в цьому зізнатись. Я вже не зможу її виправити… гадаю, вже надто пізно… але я мушу про неї принаймні сказати. Але є й дещо інше, щось, що треба розповісти перед цим. Щось, про що я ніколи не говорила… щось, що так мене мучило, що я прокидалася ночами з голосними криками, страхаючись цього. О, ти ніколи мені не пробачиш… та, може, трохи мене пожалієш.

— Мені завжди було вас шкода, пані Кент.

— Думаю, що так і було. Та всього ти й уявити собі не можеш. Емілі, коли я була дівчиною, я не була такою. Тоді я була… як усі люди. І я була вродливою… справді була. Коли у моє життя прийшов Девід Кент і закохав мене у себе, я була красунею. І він кохав мене… тоді… і надалі завжди кохав. Він написав про це у листі.

Вона ривком дістала листа з-за пазухи й поцілувала його — різко, майже зі злістю.

— Я не можу дозволити тобі його прочитати, Емілі. Лише мої очі мають на нього дивитись. Але я розповім тобі, про що він. О, ти не знаєш, ти не можеш навіть зрозуміти, як сильно я його кохала, Емілі. Ти вважаєш, що кохаєш Тедді. Але ти не кохаєш, ти не можеш кохати його так, як я кохала його батька.

Емілі вважала інакше, але змовчала.