Розділ 20 Пророцтво чотирнадцятирічної

— Я не розумію, — повторила Емілі.

Кузен Джиммі вже не міг довше стримуватись. Він видав звук, який був чимось середнім між «йой» і «ура». Емілі пролетіла через усю кімнату і, опинившись коло дверей, втягла його всередину.

— Кузене Джиммі, що це означає? Тобі має бути щось відомо. Як взагалі моя книга потрапила до видавництва Ворхам?

— Вони справді прийняли її? — вимогливо спитав кузен Джиммі.

— Так. Але я не надсилала її їм. Я не могла б навіть припустити… Ворхами… Може, я сплю?

— Ні. Не божеволій, Емілі, зараз я тобі все розповім. Пам’ятаєш, місяць тому тітка Елізабет попросила мене прибратися на горищі? Я саме хотів переставити стару картонну коробку, у яку ти складаєш різні дрібнички, аж раптом її дно відпало. Усе звідти повипадало… і… розсипалося по горищу. Я все швиденько зібрав, але серед усіх тих речей був рукопис твоєї книги. Я вирішив проглянути одну сторіночку… а за годину прийшла тітка Елізабет, а я все сидів і читав. Я забув про все на світі. О, як же вона оскаженіла! Обід уже готовий, а горище досі не прибране. Але я не слухав, що вона каже. Я міркував: «Якщо та книга змусила мене забути геть про все, то щось у ній є. Надішлю її кудись». Але я не знав інших видавництв, окрім Ворхамів. Я про них ледь не щодня чую. Але я не знав навіть, як треба надсилати. Я просто поклав рукописа до старої коробки з-під печива і тут-таки надіслав їм.

— Ти навіть не наклеїв марок? — задихнулася нажахана Емілі.

— Ні, я про це навіть не подумав. Може, через це вони й прийняли посилку. Може, інші видавництва повертали тобі рукописи, бо ти наклеювала марки.

— Навряд, — Емілі розсміялась, а вже наступної миті плакала.

— Емілі, ти ж не сердишся на мене, правда?

— Ні… ні… любий… я просто похмура, бо після сказаного тобою я не знаю, що маю сказати чи зробити сама. Це все так… Ворхами!

— Я після цього щоразу уважно переглядав усю пошту, — усміхнувся кузен Джиммі. — Елізабет гадала, що я вже зовсім з глузду з’їхав. Якби книгу повернули, я б хутко знову сховав її на горищі. Я б тобі не сказав. Та коли я побачив цього тонкого конверта… пам’ятаю, ти колись сказала, що в тонких конвертах приходять гарні новини… люба маленька Емілі, не плач!

— Я нічого… не можу вдіяти… о, і я так шкодую про всі ті слова, що їх сказала на твою адресу, маленька чотирнадцятирічна… Ти не була дурною, ти була мудрою… ти знала.

— Усе це трохи вдарило їй у голову, — сказав самому собі кузен Джиммі. — Це й не дивно: після стількох відмов. Однак незабаром з нею знову все буде добре.