Розділ 18 Загублений діамант і «Трояндова мораль»

Можливо! Можливо, панна Роял мала рацію. Але що це тепер змінювало?

Того літа до Чорноводдя ніхто не приїхав. Себто Тедді Кент не приїхав. Ільза знову була в Європі. Дін Пріст, схоже, назавжди осів на Тихоокеанському узбережжі. Кожен день у Місячному Серпі був схожий на попередній. За винятком того, що тітка Елізабет трохи занедужала, а волосся кузена Джиммі якось різко, немов за одну ніч, посивіло. Тоді Емілі зрозуміла, що кузен Джиммі старіє. Всі вони старіють. Тітці Елізабет було вже під сімдесят. Коли вона помре, Місячний Серп перейде до Ендрю. Ендрю вже якийсь час навідував їх із виглядом власника. Він, звісно, не мав наміру там оселитись. Однак він хотів тримати дім у гарному стані, доки не з’явиться нагода продати його.

— Час би вже зрубати ті старезні осокори, — одного дня сказав Ендрю дядькові Оліверу. — Їхні верхівки вже страшно подерті на вигляд. Та й осокори давно вийшли з моди. І ще те поле, яке поросло молодими ялинами… варто б його осушити і проорати.

— Той старий фруктовий сад треба вирубати, — додав дядько Олівер. — Він уже більше нагадує джунглі, аніж сад. Та й дерева вже застарі, щоб приносити гарний врожай. Їх усі варто спиляти. Джиммі й Елізабет надто старомодні. Вони не отримали зі свого господарства й половини того прибутку, який могли б мати.

Почувши це, Емілі стисла кулаки. Вона уявила спаплюжений Місячний Серп, її старенькі викохані дерева, що їх збиралися рубати… ялинник, оздоблений суницею, що росла попід деревами… замріяна краса старого фруктового саду, який хотіли знищити… видолинки та схили, які досі берегли всі примарні радощі минулого, що мусили незворотно змінитися. Це було нестерпно.

— Якби б ти побралася з Ендрю, Місячний Серп залишився б твоїм, — з гіркотою в голосі сказала тітка Елізабет, побачивши Емілі, яка ридала через почуте.

— Але зміни, про які вони казали, все одно відбулися б, — відповіла Емілі. — Ендрю не послухав би мене. Він вірить у те, що чоловік має все вирішувати за жінку.

— Наступного року тобі вже буде двадцять чотири, — зітхнула тітка Елізабет. Що вона мала на увазі?