Розділ 18 Загублений діамант і «Трояндова мораль»

— Що ж, твої оповідання допомогли мені, — визнала вона. — Але я невимовно рада знову бути там, де можу контролювати всі найважливіші події. Що ти робитимеш зі своєю книгою? Як хочеш її назвати?

— «Трояндова мораль».

— Не думаю, що це гарна назва. Не знаю, що це означає, та й ніхто не знатиме.

— Це не має значення. Це назва книги.

Тітка Елізабет зітхнула.

— Не знаю, в кого ти така вперта, Емілі. Певна лише, що не в мене. Ти ніколи не приймаєш порад. І жоден з родини Корсі після видання книги з нами більш не заговорить.

– Її не видадуть за жодних обставин, — похмуро озвалась Емілі. — Її повернули, «проклявши слабкою похвалою».

Тітка Елізабет ніколи раніше не чула цього виразу й вирішила, що це Емілі його вигадала через свою нечестивість.

— Емілі, — суворо мовила вона, — Я не бажаю більше чути подібних слів з твоїх вуст. Я більш ніж упевнена, що це слово ти підчепила в Ільзи — та бідолашна дівчина так і не змогла перевиховатися від часів дитинства — і її не можна звинувачувати в тому, що вона не підлягає нашим звичаям. Але Мурреївна з Місячного Серпа не повинна лаятись.

— Це лише цитата, тітко Елізабет, — слабко відказала Емілі.

Вона втомилася — втомилася потроху від усього. Було Різдво, і перед нею простягалася довга похмура зима — порожня зима, безцільна зима. Ніщо не здавалося вартим уваги та зусиль. Навіть пошуки видавця для «Трояндової моралі».

Та що б там не було, вона дбайливо переписала її та відіслала. Її повернули. Вона знову відсилала свою книгу — тричі. Її повернули. Тоді Емілі її надрукувала — рукопис був уже дуже пошарпаним — і знову надіслала. Всю ту зиму і все літо вона терпляче викреслювала прізвища зі списку можливих видавців. Важко й згадати, скільки разів вона передруковувала свою книгу. Це вже здавалося якимось злим жартом.

Найгіршим виявилося те, що всі мешканці Місячного Серпа про відмови знали, і досить важко було витримати їхні підбадьорювання й обурення. Кузен Джиммі так злився через кожну наступну відмову, що цілий день після того не їв, і вона ніяк не могла його розвеселити. Якось вона навіть подумала про те, щоб надіслати книгу панні Роял і попросити її як особу впливову про допомогу. Але Мурреївська гордість переважила. Зрештою, восени, коли книгу повернув останній видавець із її списку, Емілі навіть не розпечатала посилку. Вона лиш із презирством поклала її до ящика свого письмового столу.

Занадто вкрита ранами й синцями,

Аби боротись далі з вітряками.

— Це кінець — і книги, і всіх моїх мрій. Використаю цей папір для своїх карлючок. А поки що спиню свій вибір на спокійному існуванні, як у каструлі.

Принаймні, редактори журналів були люб’язнішими за книжних видавців; як обурено заявив кузен Джиммі, вони мали клепку в голові. Доки її книга марно чекала свого часу, кількість журналів, що хотіли друкувати її оповідання, щоденно зростала. Довгі години вона просиджувала за своїм письмовим столом, насолоджуючись не лише роботою, а й популярністю. Однак у всьому цьому відчувався легкий присмак невдачі. Вона ніколи не зможе здійнятися вище омріяною альпійською стежиною. Славне місто, яке, власне, й було шляхом до вершини, не для неї. Існування каструлі! Ось і все, чого вона досягла. Займалася тим, що тітка Елізабет вважала ганебно простим.

Панна Роял відверто написала їй про її занепад.

«Ти занурюєшся в рутину, — Емілі, — застерегла вона, — це рутина самовдоволеності. Повага тітки Лаури та кузена Джиммі погано впливає на тебе. Ти маєш бути тут, де тобі забезпечать необхідні подряпини та укуси».

Якби вона могла повернутись у минуле, то мабуть поїхала б із панною Роял до Нью-Йорка шість років тому. Може, саме через це вона не могла домогтися видання своєї книги? Хіба ж це не був роковий штамп приреченості острова Принца Едварда — крихітної провінції на краю світу, яка не може запропонувати нічого прекрасного?