Розділ 14 Вечорниці в пані Чідлоу

— Отакої! Тож, нема сенсу запрошувати тебе проїхатися зі мною вагонеткою, ще й позиченою. Що ж, тоді поїду з Ільзою. Перрі теж там буде?

— Ні. Він мені написав, що не зможе приїхати, бо має готуватися до свого першого засідання. Воно відбудеться якраз наступного дня.

— А Перрі пасує своїй роботі, хіба ні? Той упертий бульдог всередині нього нізащо не відчепиться, якщо вже когось схопив, допоки не докопається до істини. Він стане багатієм, тоді як ми залишатимемось бідними як церковні миші. Хоча зрештою, ми ж мисливці за золотом веселки, хіба ні?

Вона не повинна затримуватись, він певно думає, що вона хоче затриматись, «чекає з висолопленим язиком». Вона якось по-дурному розвернулась і пішла. Він був такий готовий «тоді поїхати з Ільзою»! Ніби це насправді нічого не значило. Її свідомість досі була зосереджена на його дотику до її рук — там немов вогнем пекло. Тієї короткої миті тою несподіваною ласкою він підкорив її собі повністю, як Дін не зміг би підкорити за роки подружнього життя. Цілий день вона не могла думати ні про що інше. Вона знов і знов переживала ту мить капітуляції. І її вражало, що після цього в Місячному Серпі все лишилося таким як раніше, й навіть кузен Джиммі як завжди переймався червоними павучками на своїх айстрах.

Візок Емілі трусився вулицями Шрусбері, і зрештою на вечорницю в пані Чідлоу вона запізнилася на п’ятнадцять хвилин. Перед тим як спуститись до всіх, вона кинула швидкий погляд у люстро і відвернулася, задоволена. Низка стразів у її темному волоссі (камінці на ньому дуже добре тримались) додавала таку необхідну нотку блиску її новій сукні зі сріблясто-зеленого мережива, вдягненій зверху на блакитну комбінацію, що так їй пасувала. Панна Роял замовила для неї це вбрання у Нью-Йорку, а тітки Елізабет і Лаура позирали на нього скоса. Поєднання зеленого та блакитного було дуже незвичним. Та й це було важко назвати поєднанням. Але Емілі зазнала якогось дивовижного перетворення, вдягнувши це. Кузен Джиммі дивився на вишукану мерехтливу юну особу з зірочками, що блискали в її очах, у старій освітленій свічами кухні. Коли ж вона пішла, з жалем сказав тітці Лаурі:

— Вона не належить нам, коли вона в цій сукні.

— У ній вона схожа на акторку, — холодно відказала тітка Елізабет.

Емілі зовсім не почувалась акторкою, спускаючись сходами в будинку пані Чідлоу й біжучи повз сонячну залу до широкої веранди, що її пані Чідлоу обрала для проведення вечорниць. Вона почувалася справжньою, живою, щасливою в очікуванні. Тедді десь тут, їхні погляди значущо зустрінуться, коли вони сидітимуть за столом, вона відчуватиме непристойну насолоду, приховано спостерігаючи за ним, коли він говоритиме з кимось іншим і думатиме про неї… А після цього вони танцюватимуть удвох. Може, тоді він скаже їй… скаже саме те, що вона так довго жадала почути від нього…

На мить вона спинилась у прочинених дверях. Її м’які й мрійливі, немов пурпуровий туман, очі оглядали картину, що їй представилась — картину з числа тих, які завжди залишаються у пам’яті завдяки своїй витонченій чарівливості.

Стіл було поставлено у великій круглій ніші в кутку увитої виноградною лозою веранди. За ним високі темні ялиці та осокори пишалися на тлі неба, на якому вже не видно було сонця. Небо було кольору тьмяної троянди, й на ньому поступово затухала жовта барва. Крізь стовбури дерев вона розрізняла проблиски затоки, що мерехтіла темно-синім і сапфіровим. Величні скупчення тіней поза крихітним острівцем світла. Далі вона побачила блиск перлів на білій шиї Ільзи. Були тут і інші гості: професор Робін з Макгіл, який мав довге меланхолійне обличчя, що ставало ніби ще довшим через його лопатоподібну бороду; обличчя Лізетти Чідлоу було круглим, шкіра мала кремовий відтінок, а вуста були створені для поцілунків, своє темне волосся вона зібрала у високу зачіску, а круглі темні очі немов вичікували чогось; мрійливий і вродливий Джек Ґленлейк; Анетта Шоу — сонна золотаво-бліда особа, на обличчі якої завжди бачили збентежену усмішку, подібну до усміху Мони Лізи; стрункий і низький Том Голем, який мав веселе ірландське обличчя; Елмер Вінсент. Значно гладший. Вже почав лисіти. Однак досі говорить панянкам витончені компліменти. Як абсурдно тепер звучало ім’я Прекрасний Принц, яке вона дала йому колись давно! Далі був урочистий Ґас Ренкін, біля якого стояв порожній стілець, призначений либонь їй. Елсі Борланд, юна дівчина з пухнастим волоссям, яка трохи хизувалася своїми гарними ручками, виставляючи їх у світлі свічок. Однак у всій юрбі, що зібралася на вечорниці, Емілі бачила лише Тедді та Ільзу. Решта були ляльками.

Вони сиділи вдвох просто навпроти неї. Тедді як завжди прилизаний і одягнений з голочки, його чорнява голова біля золотавої голівки Ільзи. Ільза, славна сяйлива істота у бірюзово-блакитній сукні з тафти, видавалася королевою з тією піною з мережива на її повних грудях і сріблясто-червоними китицями на плечах. Тієї самої миті, коли Емілі подивилася на них, Ільза підняла погляд на обличчя Тедді і щось у нього спитала — щось особисте і дуже важливе, Емілі зрозуміла це з виразу її обличчя. Вона не могла пригадати жодного разу, коли бачила б Ільзу такою. Щось у її обличчі кардинально змінилося. Тедді глянув на неї й відповів. Емілі знала а чи радше відчувала, що у його відповіді пролунало слово «любов». Ця парочка довго дивилась одне одному в очі. Принаймні, Емілі, яка стежила за цим обміном випадковими поглядами, він здався довгим. Тоді Ільза спаленіла й відвела погляд. Чи паленіла Ільза коли-небудь до цього? А Тедді підняв голову і втупився у стіл очима, в яких видно було радісний переможний вираз.

Тієї гіркої миті, коли в неї розплющились очі, Емілі вступила у сяйливе коло. Її серце всього за мить билось так життєрадісно, а тепер здавалося холодним і мертвим. Незважаючи на світло і сміх, холодна темна ніч наступала на неї. Зненацька все в цьому житті видалось їй потворним. Для неї вечеря, що передувала танцям, складалася з гіркого полину, і після вона не пам’ятала жодного слова, сказаного їй Ґасом Ренкіном. Вона більше жодного разу не глянула на Тедді, який нібито жваво щебетав про щось із Ільзою, а сама протягом усієї вечері була холодною і мовчазною. Ґас Ренкін розповів уже всі свої улюблені історії, але, подібно до блаженної королеви Вікторії, Емілі залишалася серйозною. Пані Чідлоу була сердита й уже каялася, що прислала свого візка по таку темпераментну гостю — імовірно, роздратовану через те, що змушена була сидіти поряд з Ґасом Ренкіном, якому останньої миті віддали місце Перрі Міллера. Та й дивилася вона на всіх як обурена герцогиня. Однак треба бути з нею чемною, а якщо не будеш, то вона вставить тебе до своєї книги. Згадати лиш, який вона написала про нас відгук! Насправді ж сердешна Емілі дякувала богам за те, що її місце було коло Ґаса Ренкіна, який говорив сам і ніколи ні від кого не чекав і не хотів відповідей.

Танці стали для Емілі жахливим випробуванням. Вона почувалася привидом, який рухався поміж гуляк, що їх вона раптово за якісь декілька хвилин переросла. Одного разу вона танцювала з Тедді, і він зрозумів, що тримає у своїх руках лише її струнке тіло у сріблясто-зеленому мереживі, тоді як душа її зачинилась у якійсь неприступній цитаделі, то більше він її до танцю не запрошував. Подеколи він танцював із Ільзою, проте частіше усамітнювався з нею в саду. Його прихильність згодом було помічено і прокоментовано. Мілісент Чідлоу поцікавилася в Емілі, чи правдиві чутки про стосунки Ільзи Барнлі та Фредерика Кента.

— Йому від неї завжди зносило дах, правда? — не вгавала Мілісент.

Емілі холодно і зухвало відповіла, що теж так гадає. Невже Мілісент придивлялася до неї, щоб побачити, чи не здригнеться вона?

Авжеж, він зустрічався з Ільзою. Що тут може бути незрозумілого? Ільза ж така вродлива. Які шанси мав її власний темно-сріблястий місячний чар проти цієї краси золота і слонової кістки? Тедді любив її як стару добру подругу і товаришку. І все. Вона знову пошилась у дурні. Вона увесь час обманює себе. Того ранку біля Чорноводдя вона майже дозволила йому побачити… а може, він і побачив… ця думка була нестерпною. Чи по мудрішає вона коли-небудь? О так, вона по мудрішала цієї ночі. Більше жодних глупств. Якою ж мудрою, гордою і неприступною вона відтепер має стати.

Чи не було в її діях жалюгідності і безглуздості, як у старому прислів’ї про того, хто й на молоко дмухає?

І як вона взагалі собі думала пережити решту ночі?