Розділ 9 Щасливе літо із Розчарованою Оселею

Якось увечері вона прослизнула до свого маленького будиночка, щоб побути з ним наодинці у світлі місяця. Яка ж це прегарна місцина! Вона раптово побачила себе в майбутньому: ось вона пурхає з кімнати в кімнату, сміється десь попід ялицями, сидить біля коминку, тримаючи Тедді за руку… Емілі отямилась, приголомшена. Діна, авжеж Діна. Просто вибрик пам’яті.

Настав теплий вересневий вечір, у який роботу було завершено. Вони вже прибили над дверима підкову, щоб відлякувати злих духів, а Емілі саме закінчила розставляти по всій вітальні свічки: крихітні радісні жовті, череваті примхливі червоні, мрійливі блакитні, безсоромні вкриті сердечками та стразами, стрункі й причепурені.

У них вийшло пречудово. У всьому домі панував дух гармонії. Речі в ньому не були знайомі між собою, та заприятелювали від самого початку. Вони не верещали одне на одного, в усьому домі не було жодної галасливої кімнати.

— Нам більше не лишилося що робити, — зітхнула Емілі. — Ми не можемо навіть подумати, щоб іще щось додати.

— Я теж так гадаю, — з жалем погодився Дін. Тоді він поглянув на хмиз і соснові гілки, що лежали в комині.

— Ага, ось воно! — вигукнув він. — Як ми лиш могли забути про це? Ми маємо перевірити, чи гарно в нас вимальовуватиме візерунки димар. Зараз я запалю вогонь.

Емілі вмостилася на канапі в кутку, а коли полум’я розгорілось, Дін приєднався до неї. Даффі розтягнувся побіля їхніх ніг. Його маленькі посмуговані боки мирно здіймались та опускались.

Веселі вогники палали, силкуючись піднятися вище. Їх відблиски мерехтіли на старому піаніно, вони непоштиво грались у схованки на чарівному старому обличчі Елізабет Бас, танцювали на скляних дверцятах шафки для посуду, в якій зберігався вербовий сервіз, вони мчали крізь кухонні двері й вигравали на рядку блакитних і коричневих чарок, які Емілі розставила на комоді, що зараз підморгував їм.

— Це і є домівка, — м’яко сказав Дін. — Вона прекрасніша, ніж я міг навіть мріяти. Так ми впродовж усього життя сидітимемо осінніми вечорами, зачиняючись від таємничих холодних ночей, що приходитимуть з моря… лише ти і я, та ще світло від полум’я і розкіш цих хвилин. Але часом ми запрошуватимемо до себе друзів, аби поділитися з ними шматочком нашої радості та ковтком нашого сміху. Ми просто сидітимемо тут і міркуватимемо про все на світі, допоки не догорить вогонь.

Полум’я поскрипувало і потріскувало. Даффі замурчав. Місяць крізь танок ялинового гілля, крізь вишукані вікна світив просто на них. А Емілі думала — не могла припинити думати про часи, коли вона сиділа на цьому самому місці разом із Тедді. Якась частина її виправдовувалася тим, що вона не думала про нього з очікуванням чи любов’ю. Вона просто згадувала його. Невже, із відразою й жахом спитала вона себе, вона думатиме про Тедді навіть потому як вийде заміж за Діна?

Коли полум’я догоріло й залишило по собі тільки білий попіл, Дін підвівся.

— Вартувало прожити стільки довгих похмурих років, аби зараз переживати ці миті… І, озираючись на все, що було, я готовий знову прожити все це, щоб бути зараз тут, з тобою, сказав він, простягаючи руку. Він притягнув її до себе. Що за мара промайнула між готовими зустрітися вустами? Емілі відвернулася, зітхнувши.

— Наше щасливе літо минуло, Діне.

— Наше перше щасливе літо, — виправив Дін. Але його голос несподівано прозвучав трохи втомленим.