Розділ 9 Щасливе літо із Розчарованою Оселею

— Хочу повісити стареньку Елізабет Бас над комином, — перервав її роздуми Дін. — «Гравюра з портрету Рембрандта». Хіба не розкішна літня пані, Зіронько, в цьому білому капелюшку і з величезним білим коміром? А чи бачила ти коли-небудь таке кмітливе, насмішкувате, самовдоволене й трохи навіть презирливе старече обличчя?

— Не думаю, що я могла б сперечатися з Елізабет, — задумливо відказала Емілі, — відчувши бодай, що вона великим зусиллям волі тримає руки складеними й може дати тобі у вухо, якщо ти з нею не погодишся.

— Вона більше сторіччя була вкрита порохом, — мрійливо промовив Дін. — А зараз вона знов живе на цій дешевій репродукції Рембрандтового полотна. Дивлячись на неї, очікуєш, що вона от-от заговорить. Але, як і ти, я відчуваю, що вона не миритиметься з жодним безглуздям.

— Але мабуть вона приберегла також у кишені своєї сукні цукерочку для тебе. Така мила рум’яна шляхетна літня пані. Без сумніву, вона керувала своєю родиною. Її чоловік завжди робив так, як вона того хотіла, навіть не підозрюючи про це.

— Гадаєш, вона мала чоловіка? — засумнівався Дін. — На її пальці нема обручки.

— Тоді вона мала бути найрозкішнішою старою панною, — поставила крапку Емілі.

— Наскільки її усмішка відрізняється від усмішки Мони Лізи, — зауважив Дін, переводячи погляд з однієї на іншу. — Елізабет терпляча, і на її обличчі є лиш натяк на хитрощі, як у кота, що дрімає побіля неї. Однак обличчя Мони Лізи сповнене одвічної принади та звабливості, від яких у чоловіків зносить дах. Вона своєю усмішкою вписує себе пурпуровими сторінками в туманну книгу історії. Джоконду легше покохати. А Елізабет була б кращою тітонькою.

Стару мініатюру своєї матері Дін повісив над коминною поличкою. Емілі ніколи не бачила його матір. Вона виявилася вродливою жінкою.

— Але чому вона така засмучена?

— Бо вийшла заміж за Пріста, — відповів Дін.

— Я теж буду засмученою? — піддражнила його Емілі.

— Ні, якщо це залежатиме від мене, — сказав Дін.

Але чи залежало це від нього? Часом це питання поставало перед Емілі, але вона не могла дати на нього відповідь. Вона почувалася невимовно щасливою дві третини того літа — більше половини, як вона сама казала собі. Однак останню третину складали години, в які вона не розмовляла ні з ким, в які її душа немов пручалась у тенетах, коли великий ясно-зелений смарагд на її пальці видавався їй пасткою. Одного разу вона навіть зняла його, просто щоб відчути себе вільною бодай на якусь мить — хвилинна слабкість, про яку вона шкодувала і якої стидалася вже наступного дня, знову почуваючись спокійною і нормальною, задоволеною своєю долею і більше ніж зазвичай захопленою своїм сірим будиночком, який так багато для неї значив. Якось о третій годині ночі в різкому розпачливому пориві чесності вона навіть сказала собі: «Він значить для мене навіть більше, ніж Дін», а на ранок не могла в це повірити.

Того літа дуже несподівано померла тітка Ненсі з Попового Ставу. «Я надто втомилася від життя. Гадаю, час зупинитися», — одного дня проголосила вона і — зупинилася. Жоден з Мурреїв не був згаданий у її заповіті: усе, що вона мала, успадкувала Каролін Пріст. Однак Емілі одержала срібну кулю, мідний дверний молоток із котячою головою, золоті кульчики та власний портретик, якого багато років тому намалював акварельними фарбами Тедді. Емілі підвісила молоточка з котом біля парадного входу Розчарованої Оселі, велична куля знайшла собі місце біля венеційського ліхтаря, а вишукані старовинні кульчики одягала на більшість помпезних свят і вечорниць. Але портретика вона поклала у скриню на горищі Місячного Серпа — у скриню з милими старими дурнуватими листами, сповненими мрій і планів.

То були славні й веселі хвилини, коли вони зупинялися, щоб перепочити. У північному кутку їхнього подвір’я росла ялиця, на якій розташувала своє гніздечко вільшанка. Саме це гніздечко вони споглядали і захищали від Даффі під час відпочинку.

— Подумай лишень про музику, написану на цій крихкій блакитній стіночці, — якось сказав Дін, торкаючись яйця. — Це либонь буде не музика місяця, але земна музика, така домашня, солодкава і сповнена радості життя. Колись це яйце перетвориться на вільшанку, Зіронько, яка на заході сонця блаженними трелями кликатиме нас додому.

Вони подружилися зі старим кроликом, який часто виходив з гаю, аби пострибати по їхньому саду. Вони бавились удвох: хто зможе вдень налічити більше білочок, а ввечері — кажанів. Додому вони йшли тільки тоді, коли ставало вже занадто темно для роботи. Інколи вони всідалися на сходинках з піщанику й прислухалися до меланхолійної ніжності нічного вітерцю, що вигравав над морем. Вони дивилися, як на них зі старезної долини насуваються сутінки, як хвилюються і мерехтять тіні під ялицями, як Чорноводдя перетворюється на велетенський сірий ставок, що тремтить під світлом ранніх зірок. Даффі сідав поміж ними, дивлячись на все своїми величезними подібними до двох місяців очиськами, а Емілі щоразу тягала його за вуха.

— У такі миті починаєш трохи краще розуміти кота. Зазвичай він незбагненний, але коли надходить час присмерку і роси, можна вловити проблиск Танталової таємниці його сутності.

— У такі миті можна вловити проблиски всіх таємниць, — відказав Дін. — У ночі, подібні до цієї, я завжди думаю про «вершини, де пахощі зростають»[16]. Цей рядок старого гімну, який співала мені мати, завжди мені подобався, хоч я й не міг «летіти, подібно до молодого оленя чи козулі»[17]. Емілі, я бачу, що ти вже маєш цілком зрозуміле бажання обговорити, в який колір ми пофарбуємо наш дерев’яний сарай. Не роби цього. Ніхто не повинен говорити про такі приземлені речі тієї миті, коли от-от має зійти місяць. Це буде прекрасно, я вже приготувався відчути всю красу. Але якщо вже ми змушені поговорити про облаштування житла, давай одразу обговоримо ті речі, яких ми ще не маємо, але які мусимо мати. Це човен для нашого плавання Чумацьким Шляхом, наприклад… це ловець снів і казанок дельфійського варива на свята. І чи не могли б ми облаштувати весняний куточок Понсе де Леона[18] он там? Чи, може, ти б хотіла, щоб там було джерельце Касталії[19]? Нехай це стане тобі весільним подарунком: зробиш, що сама забажаєш. Але тут обов’язково мають знайти місце шати з сірих сутінків та вечірня зоря для твого волосся. Також має бути прикраса з місячного сяйва та шалик із західніх хмар.

О, як вона любить Діна… Як вона любить його. Якби вона лиш могла його покохати!