Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Він почув, як двигун машини зненацька набирає обертів. Той страхітливий потойбічний вереск днища об бетон. Канючі розвернувся, важко хапаючи повітря. Крістіна дала задній хід уздовж тротуару, і коли проминала його, він побачив. Побачив.

За кермом нікого не було.

У голові загупала паніка. Канючі зірвався на ноги. Він вибіг на Дж-Ф-К-драйв, вихором понісся на протилежний бік. Між маркетом і хімчисткою там виднівся провулок. Надто вузький, щоб у нього могла заїхати машина. Якби йому туди забігти…

У кишенях штанів та п’яти чи шести кишенях пальта з розпродажу армійського одягу божевільно торохкотів дріб’язок. Четвертаки, п’ятаки, десятицентовики. Передзвін срібного карильйона. Коліна Канючі майоріли заледве не на рівні підборіддя. Армійські чоботи з набивками барабанили по асфальту. Його тінь гналася за ним навздогін.

Десь позаду нього знову газонула машина, затихла, газонула, затихла, а потім заревів двигун. Шини завили, і Крістіна стрілою помчала за Канючі Велчем, перетнувши смуги Дж-Ф-К-драйв під прямим кутом. Канючі закричав і не почув власного крику, бо машина досі палила гуму, машина досі верещала, як до нестями злюща, кровожерна жінка, і той вереск виповнював собою світ.

Його тінь більше не переслідувала його. Вона йшла попереду й видовжувалася. У вітрині хімчистки він бачив цвітіння великих жовтих очей.

Було ще далеко.

В останню мить Канючі спробував було кинутися ліворуч, але Крістіна вильнула разом з ним — неначе прочитала його фінальну відчайдушну думку. «Плімут» врізався в нього, сповільнюючись, зламав Канючі Велчу хребет і вибив з армійських чобіт. Його відкинуло на сорок футів у цегляну обшивку маленького маркету, знову на волосину оминувши зіткнення з вітринним склом.

Сила удару була такою, що тіло Канючі знову відлетіло на проїжджу частину, залишивши на цеглі криваву пляму, схожу на чорнильну. Її знімок надрукують наступного дня на першій сторінці газети «Лібертівілль Джорнал-Стендард».

Крістіна дала задній хід, з вереском гальм і ковзанням зупинилася та знову, ревучи, помчала вперед. Канючі лежав біля бордюру й силкувався встати. Але не міг. Жодна частина тіла його не слухалася. Усі сигнали переплуталися.

Його залила хвиля яскравого білого світла.

— Ні, — прошепотів він ротом, повним потрощених зубів. — Н…

Машина з ревом на нього наїхала. Вусібіч порснув дріб’язок. Канючі потягло й перекотило спочатку вперед, потім назад, коли Крістіна заднім ходом знову виїхала на проїжджу частину. Вона стояла на місці, двигун газував і зменшував оберти до холостих, потім знову газував. Стояла так, наче розмірковувала.

А потім поїхала на нього знову. Вона вдарила його, вискочила на тротуар, буксуючи, розвернулася й знову дала задній хід, а потім з’їхала.

З вереском вона газувала вперед.

І назад.

І вперед.

Її фари горіли. Вихлопні труби плювалися гарячим синім димом.

Істота на проїжджій частині більше не була схожа на людину; це більше нагадувало розкиданий клумак з ганчір’ям.

Машина востаннє здала назад, розвернулася півколом і газонула, з ревінням ще раз промчавши по скривавленій купі на вулиці, а потім покотила собі по Дж-Ф-К-драйв, і рев її двигуна, що досі крутився на повних обертах, відскакував від стін сплячих будівель — тепер уже не зовсім сплячих; у квартирах спалахувало світло, люди, які жили в помешканнях над своїми крамничками, підходили до вікон, щоб подивитися, що це за гуркотнява там, чи не сталося аварії.