Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Я думаю, так і буде, — запевнив Арні. — Копи допитували його, Канючі Велча й Річі Трелоні. Настрахали їх. І, здається, майже змусили Сенді Ґелтона зізнатися. — Арні оголив верхні зуби, закопиливши губу. — Блядський плаксій.

Це було так не схоже на Арні — на колишнього Арні, — що Денніс, не подумавши, сів у ліжку, та враз скривився від болю в хребті й швидко ліг знову.

— Господи, чувак, ти так говориш, наче хочеш, щоб він чинив опір правосуддю!

— Мені байдуже, що зробить він чи будь-хто з цих гівнярів, — сказав Арні, а потім, дивним грубуватим голосом додав: — Це вже не має зовсім ніякого значення.

— Арні, з тобою все гаразд? — занепокоївся Денніс.

На обличчі Арні промайнув вираз відчайдушного смутку — не просто смутку. Він здавався зацькованим і переслідуваним. То було обличчя, подумає Денніс згодом (так легко бачити все це пізніше, занадто пізно), людини, такої спантеличеної, збентеженої і втомленої боротьбою, що вона вже практично не розуміє сама, що робить.

А потім і цей вираз, як і той, інший, з темною підозрою, стерся.

— Звичайно, — відказав він. — Усе в ажурі. От тільки ти не єдиний, у кого спина ушкоджена. Пам’ятаєш, як я її потягнув на Філлі-Плейнз?

Денніс кивнув.

— Глянь на це.

Він підвівся й витягнув сорочку, заправлену в штани. І в його очах щось наче затанцювало. Щось перекидалося й переверталося там, на чорній глибині.

Арні підняв сорочку. Він не був старомодним, як у Лебея, та й чистішим був теж — охайний і наче безшовний пояс із лайкри, приблизно дванадцять дюймів завтовшки. «Але, — подумав Денніс, — корсет — усе одно корсет». Він занадто нагадував про Лебея, щоб заспокоювати.

— І знов я її потягнув, коли переганяв Крістіну назад до Вілла, — пояснив Арні. — Не згадаю вже навіть, що я робив, ось який я був засмучений. До тягача її чіпляв, напевно, так, але точно не знаю. Спочатку було не дуже погано, та потім стало гірше. Доктор Маскія призначив… Деннісе, що з тобою?

За відчуттями, знадобилося неймовірне зусилля, але Денніс зумів тримати голос рівно. І зобразив на обличчі такий вираз, що принаймні віддалено нагадував утішну цікавість… та все одно в очах Арні щось і далі танцювало, танцювало й танцювало.

— Ти вичухаєшся, — сказав Денніс.

— Та звісно, де я дінуся, — відповів Арні, заправляючи сорочку довкола спинного корсета. — Треба тільки обережно підіймати всяке, щоб не наступати на ті ж граблі.

Він усміхнувся Деннісу.

— Якби ще й досі був призов, мене б це від армії вберегло, — пожартував він.

І знову Денніс вимушений був стримувати рухи, які можна було б витлумачити як здивування, але руки сховав під ковдру. Від вигляду того спинного корсета, такого схожого на Лебеїв, шкіра вкрилася сиротами.

Очі Арні — як чорна вода під тонкою сірою березневою кригою. Чорна вода й зловтіха, що звивалася під нею, немов покоцюрблений розкладений труп потопельника.