Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Четвер після Дня подяки був останнім днем листопада, і того вечора Джексон Браун[109] дав концерт у Муніципальному центрі Піттсбурга перед залою, у якій був повний аншлаг. Канючі Велч пішов туди з Річі Трелоні й Нікі Білтінґемом, але ще перед початком шоу відокремився від них. Він циганив дріб’язок, і хтозна — чи то перед концертом Брауна в народу був якийсь особливо поблажливий настрій, чи просто Канючі вже став кимось на кшталт милої серцю місцевої роззяви, до якої всі звикли (Канючі, романтик за натурою, схилявся на користь останнього), — але вечір у нього вдався на славу. Він нациганив близько тридцяти доларів «дріб’язку». Монети розповзлися по кишенях; Канючі деренчав, як свиня-скарбничка. Зловити попутку додому теж виявилося порівняно легко, з усіма тими автівками, які від’їжджали від Муніципального центру. Концерт закінчувався об одинадцятій сорок, і в Лібертівілль він повернувся трохи пізніше, ніж о чверть на другу.

Останнім його підвозив молодий хлопець, який повертався в Престонвіль трасою 63. Водій висадив його на з’їзді 376 до Дж-Ф-К-драйв. Канючі вирішив пройтися до «Щасливого газу» Ванденберга, глянути, як там Бадді. У Бадді була тачка, а це значило, що Канючі, який жив далеко на виселках, у Кінґсфілд-Пайк, не доведеться перти додому пішки. Важка була роботка, ловити попутки в чорта на рогах — а Кінґсфілд-Пайк був столицею сраки світу. Це значило, що додому він не добереться до світанку, а то й пізніше, але в холодну погоду на те, щоб зловити тачку, можна було й не облизуватися. А в Бадді міг бути пузир.

Він пройшов чверть милі від 376-го виїзду в холоднечі, що пробирала до кісток, клацаючи підборами по порожньому тротуару. Його тінь у моторошному помаранчевому світлі вуличних ліхтарів то зменшувалася, то росла, і йти залишалося, напевно, ще з милю, коли попереду він угледів машину, припарковану біля бордюру. Зі здвоєної труби виповзала пара вихлопів, які повисали в цілковито непорушному повітрі, захмарюючи його, а тоді ліниво розлазилися шарами в стосі. Решітка, — сяйливий хром, підсвітлюваний цятками помаранчевих променів, — витріщалася на нього, як оскалений рот ідіота. Канючі впізнав ту машину. Двоколірний «плімут». У світлі повної ілюмінації від ліхтарів два кольори мінилися барвами слонової кістки та висохлої крові. То була Крістіна.

Канючі спинився, і тілом стала ширитися хвиля якогось тупого здивування — але то був не страх, принаймні на ту мить. То не могла бути Крістіна, аж ніяк неможливо — вони пробили в радіаторі тачки Пиздопикого дюжину дірок, залили в карбюратор ледь не повну пляшку «Техаської викрутки», а Бадді привіз п’ятифунтовий пакет цукру «Доміно», який засипав у бензобак крізь наставлені воронкою руки Канючі. І все це були тільки квіточки. Коли дійшло до знищення автівки Пиздопикого, Бадді продемонстрував абсолютно люту винахідливість; у Канючі це збурювало водночас захват і неспокій. Якщо разом усе взяти, та машина не повинна була їздити на власних силах ще півроку, а то й узагалі ніколи. Тому то не могла бути Крістіна. То була якась інша «фурія» п’ятдесят восьмого року.

Та тільки то була Крістіна. Він знав.

Канючі стояв удосвіта на порожньому хіднику, задубілі вуха стирчали з-під довгого волосся, з рота в крижане повітря виривалися хмаринки пари.

Машина стояла біля тротуару, повернута до нього передом, і її двигун тихо гарчав. Годі було розгледіти, хто сидить за кермом, якщо там узагалі хтось сидів; припаркована вона була одразу під ліхтарем, і оранжева куля горіла на лобовому склі без жодної подряпини, як водонепроникний геловінівський гарбуз крізь товщу темної води.

Канючі відчув переляк.

Він облизав зашерхлі губи й роззирнувся. Ліворуч лежала Дж-Ф-К-драйв, шість смуг завширшки, о цій порожній ранковій порі схожа на сухе річище. Праворуч була крамничка фотографа, через усю вітрину світилися помаранчеві літери, обведені червоним — «Kodak».

Канючі знову поглянув на машину. Вона просто стояла, з двигуном на холостому ходу.

Він розтулив рота, щоб заговорити, але не зміг видушити ні звуку. Спробував ще раз і прохрипів:

— Гей, Каннінґем.

Машина стояла, наче над чимось роздумувала. У повітря курілися вихлопи. Гурчав двигун, тримаючи холостий хід на високоякісному бензині.

— Каннінґем, це ти там?

Канючі зробив ще один крок. Набивка шкрябнула по бетону. Серце гупало в шиї. Він знову озирнувся на вулицю; авжеж, з’явиться ще одна машина, Дж-Ф-К-драйв не може бути порожньою навіть о першій двадцять п’ять ночі, правда? Але жодних машин не було, тільки тьмяне помаранчеве сяйво ліхтарів.

Канючі прочистив горло.

— Ти ж не сердишся, правда?

Раптом спалахнули подвійні Крістінині фари, прохромлюючи його списами різкого білого світла. «Фурія» кинулася на нього, рвонула з місця. Заверещали шини, лишаючи на асфальті чорні сліди. Вона поїхала з такою раптовою силою, що задній кінець, здавалося, просів, наче задні лапи собаки, який готується до стрибка — собаки чи вовчиці. Внутрішні колеса застрибнули на тротуар, і отак вона помчала на Канючі, зовнішніми колесами по дорозі, внутрішніми — по тротуару, їдучи під кутом. Днище шкрябало, скреготіло й стріляло верткими спалахами іскор.

Канючі закричав і спробував ухилитися. Край Крістіниного бампера ледь зачепив його ліву литку й видер звідти кавалок м’яса. Униз по нозі заструменіла мокротеча й стала збиратися в черевику. Тепло власної крові змусило його спантеличено усвідомити, яка холодна насправді ніч.

Він врізався стегном в одвірок фотомайстерні, ледве не вліпившись у вітрину з пресованого скла. Один фут ліворуч — і він би розтрощив його собою та приземлився на розсипах «Ніконів» і «Полароїдів».