Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— А, той випадок зі збитим, ось про кого ти говориш.

— Так.

— Ми з ним слухали разом один курс у дев’ятому класі, — сказав Арні. — Здається. Ні, мам, насправді я його не знав.

— А. — Вона кивнула, задоволена. — Це добре. У газеті писали, що в його організмі знайшли сліди наркотиків. Арні, ти ж не вживаєш наркотиків, правда?

Арні лагідно всміхнувся в її знекровлене, сторожке обличчя.

— Ні, мамо, — відповів він.

— А якщо спина почне боліти… тобто якщо дуже болітиме… ти звернешся до доктора Маскії по рецепт, правда ж? Не будеш купувати нічого у… продавця наркотиків, правда ж?

— Ні, мамо, — повторив він і вийшов.

Знову падав сніг. Наступна відлига розтопила майже весь, але цього разу він повністю не зник, лише відступив у тінь, де утворив білу облямівку попід парканами, біля стовбурів дерев, на піддашку гаража. Та всупереч снігу довкола країв — чи, може, через нього — їхній газон здавався чудернацько зеленим, коли Арні вийшов у сутінки, а його батько, який згрібав рештки осіннього листя, мав вигляд дивного втікача з літа.

Арні підняв руку в короткому привітальному жесті й хотів пройти, не починаючи розмови. Але Майкл його гукнув. Арні неохоче підійшов. Йому не хотілося спізнитися на автобус.

Його батько також постарів у бурях, що віяли через Крістіну, хоча інші події теж, поза сумнівом, на ньому позначилися. Наприкінці літа він подався на посаду керівника кафедри історії в Горліксі, але дістав доволі обґрунтовану відмову. А ще на щорічному медогляді лікар виявив початкову стадію флебіту — того флебіту, який ледь не звів у могилу Ніксона; флебіту, болячки старих. І тепер, коли кінець осені помалу наближався до ще однієї сірої пенсильванської зими, Майкл Каннінґем виглядав понуріше, ніж зазвичай.

— Привіт, тату. Слухай, мені вже треба бігти, бо хочу встигнути на…

Майкл підвів погляд від купки мерзлого коричневого листя, яке зміг згребти із землі; світло заходу сонця затрималося на рельєфі його обличчя й неначе залило його кров’ю. Арні, шокований, мимохіть відступив назад. Батькове обличчя було виснаженим.

— Арнольде, — мовив він, — де ти був уночі?

— Що?.. — розкрив рота Арні, та потім повільно стулив. — Як це де — тут. Тут, тату. Ти знаєш.

— Усю ніч?

— Звісно. Я ліг спати о десятій. Убитий був. А що?

— Бо мені сьогодні телефонували з поліції, — сказав Майкл. — Щодо того хлопця, якого переїхали машиною вночі на Дж-Ф-К-драйв.

— Канючі Велч, — Арні подивився на батька очима, що, попри свій спокій, були глибоко запалими й обведеними чорними колами. І якщо сина шокувала зовнішність батька, то батька також приголомшив вигляд сина — очні западини на обличчі Арні в непевному світлі вечора нагадали Майклові порожні провалля черепа.

— Так, його прізвище Велч.