Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Брюс Спрінгстін

Наступного дня Арні Каннінґем не пішов до школи. Сказав, що йому здається, у нього грип. Але вже ввечері повідомив батькам, що почувається ліпше й може піти до Дарнелла, щоб попрацювати над Крістіною.

Реджина запротестувала — хоча прямо вона цього не сказала, але подумала, що Арні схожий на живого мерця. Його обличчя тепер повністю очистилося від прищів і рубців, але був і мінус: воно стало занадто блідим, а під очима залягли темні кола, наче він ночами погано спав. А крім того, він і досі кульгав. Реджина з тривогою в душі подумала, чи її син часом не вживає якісь наркотики, якщо він пошкодив спину сильніше, ніж розповідає, і став приймати таблетки, щоб бути в стані й далі ремонтувати проклятущу машину. Та потім вона відкинула цю думку. Арні був не такий дурний, хай навіть і одержимий тією машиною.

— Мамо, я справді в порядку, — сказав він.

— Вигляд у тебе не надто добрий. І ти ледве торкнувся вечері.

— Я куплю щось перекусити пізніше.

— Як твоя спина? Ти ж там не підіймаєш важкого, правда?

— Ні, мам. — То була брехня. І спина в нього боліла жахливо весь день. Найгірше відтоді, як він її підвередив на Філлі-Плейнз («О, а чи там усе почалося? — прошепотів йому розум. — Та невже? Ти певен?») Він ненадовго зняв корсет, і спина розболілася так, що він ледь не вмер. Довелося надіти через п’ятнадцять хвилин усього, і стиснути сильніше, ніж завжди. Тепер спину трохи відпустило. І він знав, чому. Він ішов до неї. Ось чому.

Реджина подивилася на нього, занепокоєна й розгублена. Уперше в житті вона просто не знала, як бути далі. Арні вирвався з-під її контролю. Знаючи, що це змусить її пережити страшний відчай, який часом заповзав у її душу й сповнював мозок жахливою порожньою гнилою холоднечею. У такі моменти її накривала депресія, така всеохопна, що вона сама віри не йняла, змушуючи її замислюватись, навіщо вона взагалі прожила своє життя — щоб її син міг закохатися в дівчину і в машину, і все це за одну жахливу осінь. Уся річ була в цьому? Щоб вона могла чітко й виразно побачити, дивлячись у його сірих очах, як сильно він її зненавидів? У цьому річ? І з дівчиною це насправді не мало зовсім нічого спільного, чи не так? Ні. У її розумінні все зводилося до машини. Її сон став уривчастим і неспокійним, і вперше за весь час, відколи двадцять років тому в неї стався викидень, вона зловила себе на думці, що хоче записатися до лікаря, доктора Маскії, і спитати, чи не призначить він їй якихось пігулок від стресу, депресії та супутнього безсоння. Довгими безсонними ночами вона думала про Арні, а ще — про помилки, яких уже не виправити ніколи; вона думала про те, що час має здатність зміщувати рівновагу сил на своїй осі й що старість має здатність часом виглядати у дзеркало на туалетному столику, немов рука трупа, що вилізла з розмитої землі.

— Ти повернешся рано? — спитала вона, знаючи, що це останній бруствер істинно безсилої матері, та відчуваючи огиду, що неспроможна — тепер уже — щось змінити.

— Звісно, — сказав він, але вона не повірила — через те, як він це сказав.

— Арні, я б воліла, щоб ти залишився вдома. У тебе дуже нездоровий вигляд.

— Усе зі мною буде нормально, — відказав він. — Повинно бути. Завтра треба перевезти деякі автозапчастини в Джеймсбург, Вілл попросив.

— Якщо ти будеш хворий, то не треба, — сказала вона. — Це ж майже сто п’ятдесят миль.

— Не хвилюйся, — він поцілував її — холодним торканням кінчиків губ до щоки, неначе стрів знайому на вечірці з коктейлями.

Арні саме відчиняв кухонні двері, наміряючись вийти, коли Реджина спитала:

— Ти знав хлопця, якого вчора вночі на Кеннеді-драйв переїхала машина?

Він обернувся, подивився на неї. Його обличчя нічого не виражало.

— Що?

— У газеті писали, що він ходив у Лібертівілльську школу.