Лоліта

спiдницю. Звiсно, вередливiсть є супутньою обставиною нормального розвитку,

та Ло переходить всякi межi. Вона похмура й вигадлива. Поводиться зухвало й

задирливо. Днями Вiола, iталiєчка в її класi, скаржилась, що Лолiта її

штрикнула в зад самописним пером. Знаєте, сказала Гейзиха, чого б менi

хотiлось? Якби ви, monsieur, випадком ще були тут восени, я б вас попросила

допомогти їй готувати уроки - менi здається ви знаєте буквально все -

географiю, математику, французьку". "Все, все", вiдказав monsieur. Ага,

пiдхопила Гейзиха, отже ви ще будете тут?" Я готовий був крикнути, що я

лишився б тут довiку, якби я мiг сподiватись зрiдка понiжити обiцяну

ученицю. Але я не довiряв Гейзисi. Тому я тiльки мугикнув, потягнувся й, не

бажаючи бiльше слiдувати за її розважливiстю (le mot juste), пiшов незабаром

до себе в кiмнату. Та вдовиця, певно, не вважала, що день скiнчився. Я

спочивав на своєму холодному лiжку, тиснучи до обличчя долоню з духмяною

тiнню Лолiти, коли почув як моя невтомна володарка крадеться до дверей i

крiзь них шепоче: "тiльки хочу знати, чи ви закiнчили "Погляд i подих"?"

(iлюстрований журнал, позичений менi днями). З кiмнати дочки пролунав крик

Ло: журнал був у неї. Хай йому чорт - не дiм, а прокатна книгарня.

П'ятниця. Цiкаво, що сказав би статечний директор унiверситетського

видавництва, у якому виходить мiй пiдручник, якби я в ньому навiв вислiв

Ронсара про "маленьку шкаралатну щiлину" або рядки Ремi Белло: "той горбик