Лоліта

ромашкою й потом), i тих дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у

дiтей в провiнцiйних домах розпусти. Та на додаток - на додаток цьому менi

чується невимовна, непорочна нiжнiсть, що прозирає крiзь мускус i гидоту,

крiзь сморiд i смерть. Боже мiй, Боже мiй... I нарештi - що найдивовижнiше -

вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i

попри все iснує тiльки - Лолiта.

Середа. "Змусьте-но маму повезти нас (нас!) на Очкове озеро завтра".

Ось дослiвно фраза, яку моя дванадцятирiчна пасiя проговорила пристрасним

шепотом, зiтнувшись зi мною в сiнях - я виходив, вона вбiгала.

Вiддзеркалення пообiднього сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з

незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авта. Вiд листя

пишного iльма падали м'якi переливчастi тiнi на дощату стiну будинку. Двi

тополi брижилися й погойдувались. Вухо розрiзняло безформнi звуки далекого

вуличного руху. Чийсь дитячий голос кликав: "Нансi! Нан-сi!". В домi Лолiта

поставила свою улюблену платiвку "Малятко Кармен", яку я завжди називав

"Гаманна Кармен", на що вона фуркала, позiрно глузуючи з моєї позiрної

дотепностi.

Четвер. Вчорашнього вечора ми сидiли на вiдкритiй верандi - Гейзиха,

Лолiта i я. Згущалися теплi присмерки, переходячи в повну млостi нiч. Стара

бовдурка щойно скiнчила розповiдати менi змiст кiнофiльму, що його вона й