Лоліта

гончакам), я впiзнав темно-брунатну родимку в неї на боцi. Iз священним

острахом й зачаруванням (король ридає з радощiв, сурми сурмлять, нянька

п'яна) я знову побачив привабний запалий живiт, де мої на пiвдень спрямованi

вуста мимохiдь зупинились, i цi хлоп'ячi стегна, на яких я цiлував зубчастий

вiдбиток вiд пояску трусикiв - того нестямного, довiчного дня бiля Рожевих

Скель. Чверть столiття з тих пiр, яку я прожив, звузилась, створила трепетне

вiстря й зникла.

Надзвичайно важко менi виразити з потрiбною силою цей вибух, цей

подрог, цей поштовх палкого впiзнавання. В ту ж сонцем пронизану мить, у яку

мiй погляд устиг оповзти укляклу дiвчинку (яка блимала з-над суворих темних

окулярiв - о, маленький Herr Doktor, котрому судилось вилiкувати мене вiд

усiх хвороб), поки я йшов повз неї у машкарi достиглостi (в образi

поставного мужнього вродливця, героя екрану), порожнеча моєї душi встигла

ввiбрати всi подробицi її яскравої звабностi й порiвняти її з рисами моєї

померлої нареченої. Пiзнiше, ясна рiч, ця nova, ця Лолiта, моя Лолiта,

повинна була цiлком затьмарити свiй прототип. Я тiльки прагну пiдкреслити,

що одкровення на американськiй верандi було тiльки наслiдком того

"князiвства бiля моря" в моєму стражденному отроцтвi. Все, що вiдбулось мiж

цими двома подiями, зводилось до низки слiпих пошукувань i блукань i хибних

зачаткiв радостi. Все, що було спiльного мiж цими двома створiннями, робило