Лоліта

як тiльки завернули на Лоун Стрiт. Показався Гейзiвський будинок - дощатий,

бiлений, жахливий, побляклий вiд старостi, радше сiрий нiж бiлий - той

рiзновид житла, у якому знаєш, що знайдеш замiсть душу клiстирну кишку, що

її натягують на ванновий кран. Я дав на чай шоферовi та понадiявся, що вiн

негайно вiд'їде, - це б дало менi змогу непомiтно спетлити назад до готелю,

щоб пiдiбрати валiзу, та вiн попросту причалив до протилежного дому, з

веранди якого стара мiс Вiзавi вигукувала його. Яку було дати раду? Я

натиснув дверного ґудзика.

Чорношкiра покоївка впустила мене й залишила стояти на килимi,

натомiсть помчала на кухню, де щось горiло, або радше пiдгорало.

Передпокiй прикрашала в'язка дверних дзвiночкiв, бiлооке дерев'яне

страховисько мексиканського виробництва для туристiв, i Ван Гог

("Арлезiанка") - банальний пестун вишуканої частини буржуазного класу.

Праворуч, прочиненi дверi дозволяли побачити закуток вiтальнi iз

додатковою мексиканською нiсенiтницею в склянiй шафi та строкатою канапою

вздовж стiни. Попереду, вглиб передпокою, постали сходи, i поки я стояв

витираючи хустиною чоло (тiльки зараз я зауважив, яка спека була на дворi) i

дивлячись на випадково надибаний предмет - старий сiрий тенiсний м'ячик, що

лежав на дубовому баулi, - пролунав з верхнього майданчика контральтовий

голос панi Гейз, котра зiгнувшись над поруччям мелодiйно запитала "То мсьє