Лоліта

макiнтош. Був я весь у чорному - чорний костюм, чорна сорочка, без краватки.

Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла.

"Знаєте", сказав вiн, гучно скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й

показуючи в кривiй усмiшцi свої дрiбно-перлистi зуби, - "Ви не такий вже

схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не є надто точною.

Хтось менi казав, що в нього є брат, який служить в тiй же телефоннiй

компанiї".

Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити

чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його

лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробоїни та руду, та музику

мук... Знати, що тримаю цього напiв-одушевленого, напiв-людячого блазня,

цього злодiя, який в содомський спосiб поласував моєю ясочкою - о, моя

ясочко, це було нестерпною втiхою!

"Нi, нажаль, я не брат Брюстера, - й навiть не сам Брюстер".

Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом.

"Ну ж бо, гадай далi, блазню".

"Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонної компанiї

набридати менi цими несплаченими фантастичними розмовами?"

"А ви що, нiколи не телефонуєте?"

"Прошу?"