Лоліта

як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Куїльтi, я

спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру

роз'єднали. Чи це значило, що вiн у вiд'їздi? Я попрямував туди, - його дiм

був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу

частину ландшафту, й коли я поїхав вузьким звивистим шосе, череда

бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати моє ж свiтло, щоб

вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було смутно розрiзнити рiчкову

долину з одного боку, й порослi схили - з iншого; попереду ж, як

безпритульнi снiжинки, нiчнi метелики пливли з чорної мряки в допитливе

свiтло моїх фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний

вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним

праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув,

направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини

двi-три я їхав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округлої

галявини, вирiс замок жаху, величезне дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна

горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею

пiд'їзду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно

обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери.

Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно

занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Отроцтва", повiстi в одному з