Лоліта

усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi

того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною

Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху цiлковито взяв

пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнiї. А як ся має - ? З

добiрнiшою насолодою, я проказав їй, що моя пасербиця щойно вийшла за

блискучого молодого iнженера-гiрничого, обваженого таємним урядовим

завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала,

що не схвалює таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила своїй

Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв -

"Ах, звичайно", - сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс

i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, ваша донечка не розповiдала вам,

як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок своєї лайдацької

матерi?"

"Сором!", - скрикнула мiсiс Чатфiльд, - "як вам не соромно, мiстере

Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Кореї".

"Насправдi", - сказав я (користаючись дивною свободою, даною в

сновидiннях). "Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше,

невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком - i нiчого, жив собi

весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до

адвоката".