Лоліта

гостя, а трималась, так мовити, власної далекої квiтучої пустоти або блукала

з близькозорою вкрадливiстю по раптових предметах - i було так тепер. В ту

хвилину, як товста Авiс наблизилась, щоб заважати своєму татовi вертiти

шляпу, Лолiта тихо сяяла, розглядаючи й торкаючи фруктовий нiж, який був на

краю стола, до якого вона притулилась далеко, далеко вiд мене. Авiс тепер

ухопила батькiвську шию й вухо, а вiн, звичною рукою, напiвобiйняв своє

незугарне й велике чадо, я раптом помiтив, як усмiшка Лолiти почала згасати,

перетворилась в зацiпенiлу тiнь усмiшки, й фруктовий нiж зслизнув зi стола i

срiбляною ручкою знагла вдарив її в щиколоток, так боляче, що вона охнула,

зiгнулась навпiл i в мить по цьому, плигаючи на однiй нозi, з обличчям,

спотвореним тiєю жахливою вступною гримасою, яку дитина затримує на

розтягнених губах перед ревом, Лолiта зникла з кiмнати, й за нею побiгла й

почала втiшати її на кухнi добренька Авiс, в якої був такий вiдмiнний,

гладкий, рожевий батько i маленький щокатий брат, i щойно народжена

сестричка, й домашнiй комфорт, i двi шотландськi вiвчарки, що вмiли

всмiхатись, а в Лолiти нiчого не було.

Я зготував грацiйне доповнення до цiєї сцени: ми все ще в Бердслеї,

Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягується, крякає й питає: "Де її,

власне кажучи, поховали?" "Кого?" - "Ах, ти знаєш, мою зарiзану матiр". -

"Ти чудово знаєш, де знаходиться її могила", вiдповiв я, з великою