Лоліта

самого нили останнi зуби, викликав у своєї аудиторiї такi вибухи

брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена

дiвчинка.

Я кохав тебе. Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був

жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували

хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчуваєш, i неймовiрно страждав од цього,

моє звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер...

Пригадую деякi такi хвилини - назвемо їх айсбергами в раю - коли,

наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, безумних трудiв, незрушно лежав

я пiд лазуровою стрiчкою, що йшла впоперек тiла, й, бувало, приймав її в

свої обiйми з приглушеним стогоном людської (вже-бо!) нiжностi.

Шкiра її лиснявiла в неоновiм сяєвi, що проникало з мотельного двору

крiзь жалюзi, її чорнi, як сажа, вiї злиплись; її сiрi, без усмiшки, очi

здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, - вона прекумедно скидалась на

маленьку пацiєнтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже

серйозної операцiї; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i

колисав сиротливу, легеньку Лолiту, застиглу на мармурових моїх грудях, i

муркочучи, занурював обличчя в її теплi кучерi, й погладжував її наугад i як

Лiр просив у неї благословення, й на самiй вершинi цiєї страждальної

щиросердної нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над її голизною