Лоліта

й ладна була розкаятись), раптом, з мерзенною iронiєю, жадання зростало

знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в

наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь - усе розпадалось.

Сучаснi нашi поняття про взаємини мiж батьком та донькою сильно

попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами

психоаналiтичної лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до

неупереджених читачiв. Якось, коли батько однiєї з її подруг (товстенької

Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн приїхав забрати свою

нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв

на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт

важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив,

що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, - лахмате мруження очей

i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, - усмiшка, яка нiчого, звичайно,

не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко її

пояснити атавiзмом, магiчною пiною, неумисно осяяною в обличчi на знак

давнього привiтального звичаю (гостинної проституцiї, скаже читач iз

брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив

вертячи шляпу в руках, а за тим - ах, погляньте, як глупо з мого боку, я

опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсної лолiтчиної усмiшки, а саме:

її солодка, як нектар, переливчаста в ямках гра нiколи не була спрямована на