Лоліта

заходом сонця у проглядi, вона звернулась до маленької Єви Розен (я

супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi

при касi тримався так близько, що тицявся в них) - i ось чую, як моя Лолiта,

у вiдповiдь на слова Єви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий

гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й

серйозно: "Знаєш, жахливим у смертi є те, що людина надана собi самiй"; i

мене тодi вразило, поки я, як автомат, пересував ватнi ноги, що я геть

нiчого не знаю, що дiється в моєї коханої в голiвцi, та що, можливо, десь за

нестерпними пiдлiтковими штампами, є в неї i квiтучий сад, i присмерки, й

брами палацу, - димчаста чарiвлива країна, доступ в яку менi заборонений,

котрий споганює ницьою спазмою своє ошмаття; адже я часто помiчав, що

живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували

дивну збентеженiсть, коли я ладнався помовити з нею про щось абстраговане

(про що могли б розмовляти вона та старший друг, вона та батько, вона та

нормальний коханець, я та Аннабель, Лолiта та сублiмований, вилизаний,

аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз), про мистецтво, про поезiю, про

крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Бога та Шекспiра,

про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою

вразливiсть у панцир дешевої шпетностi й нарочитої нудьги, мiж тим як я,

беручи для своїх нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене