Лоліта

не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть

цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут -

причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто

практичну) обiцянку, з самого зиску дану їй напередоднi (щодо чогось, що

моїй смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий

каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму

в кiно), я мигцем помiтив з ванної, завдяки випадковому складенню двох

дзеркал i прочинених дверей, вираз у неї на обличчi - важко збагненний вираз

безпорадностi такої повної, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть

непоумства - саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло

межi, а мiж тим усяка межа передбачає iснування чогось за нею - звiдси й

нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й

привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi спланованої

хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до її

нiг i вилитись людськими сльозами, - й пожертвувати своєю ревнiстю задля

того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi

спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився

їй справжнiм.

Є в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають

недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з