Лоліта

Вона прикрила очi й роззявила рота, вiдпавши назад на перину й ступивши

одною байковою нiжкою на пiдлогу. Та йшла злегка пiд укiс, сталева кулька

докотилася б до самої кухнi. Я знав тепер все, що менi треба було знати. В

мої намiри не входило краяти мою ясочку. Десь за халупою Бiлля радiо

заспiвало пiсля трудового дня про нестямну приречену любов, i ось вона була

передi мною, вже подряпана, iз вже не дитячими спухлими жилами на вузьких

руках, з гусячими пухирцями на блiдiй шкiрi передплiч, з м'якими "мавпячими"

вухами, з неголеними пахвами, ось вона напiвлежала проти мене (моя Лолiта!),

безнадiйно зiв'яла в сiмнадцять рокiв, iз цим малятком у нiй, яке, мабуть,

уже мрiяло стати великим заправилою i вийти в вiдставку 2020-го року, - i я

дивився, й не мiг надивитись, i знав - так само твердо, як те, що помру - що

я кохаю її понад все, що коли-небудь бачив або мiг уявити на цьому свiтi,

або мрiяв побачити на тому. Вiд неї лишилось тiльки найтонкiше фiалкове

вiяння, листопадне вiдлуння тiєї нiмфетки, на яку я навалювався з такими

криками в минулому; вiдлуння на краю чорного яру, з далеким лiсом пiд

бiлястим небом, з бурим листям, яке захащило джерело, з сам-останнiм

цвiркуном у сухому бур'янi... Та, слава богу, я боготворив не тiльки

вiдлуння. Грiх, який я бувало плекав у сповитому лозами серцi, mon grand

p ch radieux, скоротився до своєї сутi: до безплiдного й егоїстичного

ґанджу; його-бо я викреслював i проклинав. Ви можете глузувати з мене й