Лоліта

"Що саме - робили?"

"Ах, саме гидоття... Ах, я, нi, либонь, я..." Вона вимовила це "я" як

здушений крик, прислухаючись до осердя тягучого болю, й за вiдсутнiстю слiв

розчепiрила всi п'ять пальцiв, зламано розрiзаючи повiтря. Нi - не могла,

вiдмовлялась детальнiше пояснити в присутностi дитини, яку вже несла.

Що ж, її справа.

"Та й яке це має значення тепер", сказала вона, кулаком торсаючи перину

й за тим повертаючись догоричерева на канапi. "Шаленi речi, бруднi речi. Я

сказала - нi, нi за що не стану - (вона наївно додала лайливий вульгаризм

для позначення примхи, добре вiдомiй нам обом) твоїх бридких хлопчакiв, тому

що менi потрiбний тiльки ти. От i викинув вiн мене".

Небагато лишилось сказати. Тiєї зими (1949-1950), Фей i вона важкою

працею заробляли на життя. Протягом двох рокiв вона переходила з мiсця до

мiсця, працюючи в маленьких пришосейних ресторанах, а потiм спiткала Дiка.

Нi, вона не знала, де знаходиться той. Iмовiрно, десь у Нью-Йорку. При його

славнозвiсностi, вона, ясна рiч, легко б його знайшла, якби захотiла. Фей

пробувала повернутись в ранчо, та воно просто не iснувало вже - згорiло

вщент, нiчого не було, крiм чорної купи смiття. Це їй видалось таким дивним,

так дивним...

Що ж, у Мак-Ку було подiбне iм'я, й також згорiв будинок.