Лоліта

Нi.

Стоячи посеред трохи нахиленої пiдлоги й роблячи маленькi питальнi

звуки, вона креслила знайомi явайськi жести п'ястями й пальцями, пропонуючи

менi цiєю схемою жартобної ввiчливостi обрати мiж гойдалкою та канапою (їх

постiллю в нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з

таким-ось "танцем рук" до бердслейської нашої вiтальнi, коли мала мiсце там

її вечiрка. Ми двоє присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю її краса зiв'яла,

менi стало ясно тiльки тепер - в цю безнадiйно спiзнiлу годину життєвого дня

- як вона схожа - як завше була схожа - на рудувату Венеру Ботiчеллi - той

самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мої пальцi

тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в

якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт.

"Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я.

Розпливчастий вираз гостинностi зник з її очей. Її лоб спохмурнiв, як

за старих, гiрких днiв:

"Який - той?"

"Де вiн? Швидше!"

"Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому

положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов".

"Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало