Лоліта

поновлювали) бiля того мiсця, де я випадково спинився, розмовляючи з двома

iмлистими старухами й ковзаючи поглядом по тонких голих руках їхнiх

босоногих онучок. Я впав не в ту лавку, й обережний сивий маврин похитав

вiдмовно головою, навiть до того як я спитав щось. Перетнувши вулицю, я

увiйшов у мiзерний лабаз i там викликаний на моє прохання покупцем дух жiнки

гучно вiдповiв з пiдвальної прiрви (повторюючи тему чоловiчого духа в

панельнiй шпаринi): "Вулиця Гунтера, останнiй будинок".

Вулиця Гунтера була дуже далеко, аж в зовсiм безнадiйному закапелку,

серед численних високих смiтниць та глибоких канав, червивих городикiв та

кривих хатинок, сiрої мряки та червоної глини, i якихось фабричних

далеко-димливих димарiв. Я зупинився бiля "останнього дому" - збитої з дошок

халупи, за якою, на боцi дороги, виднiли ще двi-три такi ж хатини й широке

пустище, всiяне бляклими бур'янами. З-вiд хатини лунав стук молотка, й

кiлька хвилин я сидiв у своїй старiй машинi, сам старий та хирлявий, у кiнцi

свого довгого шляху, бiля сiрої цiлi, finis, друзi, finis, злодiї. Було

близько другої години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрiбний дощ шемрав по

капоту Iкара. Пiстолет пересунувся в праву кишеню штанiв. Лахматий дворняга,

з вогкою вiд бруду шерстю звислою з брюха, вийшов з-вiд дому, призупинився

розгублений, i за тим зайшовся лагiдно гуф-гукати в мене, щулячись i тикаючи

носа вгору; припинив, повештав навколо й поблизу, та разок ще гуфнув.