Лоліта

29.

Я вийшов з авта й заклацнув за собою дверку. Як прозаїчно, як

прямолiнiйно пролунав цей клац в порожнечi безсонного дня! "Гуф", взяв за

потрiбне коментувати пес. Я натиснув ґудзик дзвiнка; його вiбрацiя пробрала

всю мою плоть. Personne: нiкого. Je resonne, repersonne: дзвоню знову,

нiкогову. Звiдки, з яких глибин ця римована дурня? "Гуф", докинув собака.

Рвучке наближення, шарудiння й шум (гуф) розчахнених дверей.

Виросла дюймiв на два. Окуляри в рожевiй оправi. По-новому високо

зачесане волосся, новi вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть - все, що я

викликав в iмагiнацiї бiльше трьох рокiв виявилось простим та сухим як

скiпка. Вона була вiдверто та неймовiрно вагiтна. Обличчя її нiби зменшилось

(всього пройшло три секунди, та хочу їм дати стiльки дерев'яної тривалостi,

скiльки життя може витримати); побляклi веснянки, щоки впали; оголенi руки й

голiнки втратили всю засмагу, отже стали помiтнi на них волоски; вона була в

брунатнiй паперовiй сукнi без рукавiв i в повстяних шльопках.

"Господи!" видихнула вона пiсля паузи, в усiй повнявi здивування та

щиростi.

Не виймаючи кулака з кишенi, я гримнув:

"Чоловiк удома?"

Вбити її, як деякi очiкували, я, звичайно, не мiг. Я, бачте, кохав її.