Лоліта

сорочку й чистi зiсподники, натягнув прозоро темнi шкарпетки, i привiтав

себе з тим, що захопив у скринi деякi вельми чепуристi речi - наприклад,

замшевий жилет з перламутровими ґудзиками й блiду кашемiрову краватку.

Менi не вдалося, нажаль, утримати в собi снiданок, та я поставився

зимнокровно до цього дрiб'язкового лиха, витер рот батистовою хусткою,

вийнятою з рукава, за англiйською модою, i з брилою синього льоду замiсть

серця, пiгулкою на язику й ваговитою смертю в заднiй кишенi, спритно вступив

у телефонну будку в Коулмонтi (Ах-ах-ах, проказала мерзотна дверка) й набрав

номер єдиного Скиллера в пошарпанiй книжцi: Скиллер, Поль, Меблi. Хриплий

Поль вiдповiв, що Ричард iснує, що це його племiнник, а живе вiн - зараз

погляну - Вулиця Киллера, номер десять (все це, звичайно, першi-лiпшi

псевдонiми). Ах-ах-ах, проказала дверка.

Номер десять по Киллеровiй вулицi постав занедбаним багатоквартирним

будинком. Я проiнтерв'ював кiлькох похнюплених старикiв i двох довговолосих,

рожево-русявих, неймовiрно брудних нiмфеточок (щоправда, дивився цiлком

неуважно, так-сяк, - накреслюючи легко вдягнену дiвчинку, яку б я мiг на

хвилину притиснути до себе, коли буду по вбивствi i все стане однаково, й

жодних завад вже не буде). Так, дiйсно, Дiк Скиллер жив тут певний час, та

з'їхав як одружився. Нiхто не мiг дати менi його точної адреси. "Може,

крамар знає", сказав низький голос зi шпарини в панелi (там щось