Лоліта

Ельфiнстон (вiн у них тонкий, ба страшний) був - та й залишився таким,

сподiваюсь - прегарненьке мiстечко. Вiн нагадував, знаєте, макет - своїми

охайними деревцями з зеленої вати й будиночками пiд червоними стрiхами,

планомiрно розкиданими по паркету долини, й менi здається, я вже побiжно

казав про його зразкову школу, i храмину, i просторi прямокутнi житловi

дiлянки, з яких декотрi, втiм, зводились до вельми своєрiдних загонiв, де

мул або єдинорiг пасся в iмлi раннього липневого ранку. Забавна штука: на

одному грависто-скреготливому закрутi, я боком зачепив машину, яка була при

тротуарi, та сказав собi апатично, а власнику, що замахав руками, -

телепаично (в кращому разi), що вернусь у свiй час, адреса: Бурдська Школа,

провулок Бурди, мiсто Кабура; джин, що пiдтримував життя мого серця, мутив

мозок, i пiсля кiлькох пробiлiв i провалiв, притаманних епiзодам у снах, я

опинився в приймальнi лiкарнi, де старався побити лiкаря й кричав на людей,

якi ховались пiд стiльцi, й вимагав Марiї, яка, на своє щастя, була вiдсутня

того дня; грубi руки смикали мене за халат, вiдiрвавши нарештi кишеню, й

якимсь чином я опинився сидячи верхи на взятому мною за доктора "Не люблю

пацiєнта" лисому, засмаглому мужчинi, який врештi-решт пiдвiвся з пiдлоги й

зазначив з анекдотичним акцентом: "Ба хто тут тепер невротик, я вас питаю?",

по чому висока сувора сестра пiднесла менi сiм розкiшно iлюстрованих книг в

розкiшних оправах та iдеально складений шотландський плед, причому попросила