Лоліта

зробити, - цi задястi кицьки. Вона кинула сердитий погляд на конверт, який я

поклав знов на тарiлку, перед тим оглянувши його.

"Ви б краще не торкали", - проказала вона з пеленгаторним кивком

голови. "Можна й пальцi обпекти".

Суперечити? Нижче моєї гiдностi. Я тiльки сказав: "Je crouais que

c' tait un `bill'pas un billet doux."

За тим, ступивши в повну сонця кiмнату, я звернувся до Лолiти:

"Bonjour, mon petit!"

"Долорес!", скрикнула Марiя, входячи за мною, повз мене, крiзь мене -

пухла хвойда - i блимаючи вiями й починаючи швиденько складати бiлу

фланелеву ковдру, далi блимаючи: "Долорес, ваш татонько думає, що ви

отримуєте листи вiд любаска. Це я" (постукуючи себе спогорда, по золоченому

хрестику), "я отримую їх. I мiй татонько може парле-франсе не згiрше

вашого".

Вона вийшла. Долорес, така рожева, з золотою рудинкою, з губами щойно

барвно намазаними, з розчесаним до блиску волоссям, по якому вона

понишпорила щiткою, як це тiльки вмiють американськi дiвчинки, лежала,

простягши довгi руки на ковдрi, й невинно всмiхаючись - чи то менi, чи в

нiщо. Посеред нiчного столика, поряд з паперовою серветкою й олiвцем, горiв

на сонцi її топазовий перстеньок.