Лоліта

стиль був цiлком точною iмiтацiєю найсправжнього першокласного тенiсу,

проте, позбавленою в її руках будь-яких практичних результатiв. Як менi

сказала Електра Гольд, сестра Едузи, дивовижна молода тренерка, коли якось я

сидiв на твердiй лавцi, що починала пульсувати пiдi мною, й дивився, як

Долорес Гейз, нiби жартома, ганяла по всьому корту гарненьку Лiнду Голль

(яка, втiм, здолала її): "В вашу Доллi встромлено магнiт для м'яча в самому

осередку ракетних жил, та, на бога, нащо бути такою обачливою?" Ах, Електро,

чи не однаково - при такiй грацiї! Згадую, присутнiй на першiй же грi, я

вiдчув, як засвоєння цiєї краси мене буквально облило ледь стерпним

здриганням. В моєї Лолiти була дивацька манера ледь приздiймати напiвзiгнуту

в колiнi лiву ногу при розложистому й пружинястому починаннi сервiсного

циклу, коли розвивалася й на мить натягалась в променях сонця жива сiть

балансу мiж чотирма точками - пуантою цiєї ноги, ледь опушеною пахвою,

засмаглою рукою й далеко закинутим назад овалом ракети, мiж тим як вона

звертала лискучий оскал всмiхненого рота вгору в маленьку планету, повислу

так високо в зенiтi сильного та стрункого космосу, який вона сотворила з

певною метою - напасти на нього звучним хльостанням свого золотого нагая. Її

подача вирiзнялась прямизною, красою, молодiстю, класичною чистотою

траєкторiї, та, не дивлячись на бiговий її темп, її неважко було вернути,

адже й жодної закандзюбинки або родзинки не було в довгому, елегантному