Лоліта

"Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не

досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в

авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок

для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер воза нашого

любого дружка".

Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав

тiльки першу лiтеру й останнє число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд

мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угнутiстю за кольоровим склом,

недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серiї, крiм його

крайнiх знакiв, латинської Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi

(котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже

iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi свiтлобородого

ерудита, який посмоктує рожевими губами la pomme de sa canne та п'янiє вiд

мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я

зазнав, помiтивши, що лiтера Р, наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а

шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не

пам'ятав, мала слiди квапливо пробiглої олiвцевої гумки: цифри були

замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою

якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню.

Єдине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi