Лоліта

"Йди до бiса!", сказала вона.

"Злобство, курко, тебе не врятує".

"Добре", сказала вона. "Та ти не смiєш мене заганяти в пастку. Добре -

нехай буде по-твоєму, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на

сукнi в вiтринах".

"В яких вiтринах? Ось у цiй?"

"Так, хоча б у цiй".

"Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче".

Видовище було дiйсно мало привабне. Дженджикуватий молодий прикажчик

чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий

вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм

оголена, без перуки й без рук. Судячи з її порiвняно незначної довжини й

манiрно-грайливої пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона

зображала, й далi зображатиме, дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому

станi, проте, вона не мала чiткої статi. Поряд з нею стояла вища фiгура -

наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати

вiдсутностi однiєї руки. На пiдлозi, в ногах дiвчини, там, де старанно

плазував прикажчик зi своїм iнструментом, лежали три тонких голих руки й

бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'єднались в ввiгнутому положеннi, що

нагадувало жахливий жест вiдчаю та мольби.