Лоліта

сталось, що моя кореспонденцiя суворо контролюється. Тому зачекай з

вiдповiддю, поки я не напишу тобi з Європи".

Цього вона, вочевидь, нiколи не зробила. Тим краще. Її лист мiстив у

собi якiсь мерзеннi натяки, в яких менi тепер надто сутужно копирсатись. Я

його знайшов через тривалий час мiж сторiнками одного з наших путiвникiв i

цитую його тут просто як документацiю. Я його прочитав двiчi.

Пiднявши голову, я мав намiр - Ось маєш - нема Дiани! Поки я перебував

пiд чарами Мони, Лолiта знизала плечима й зникла. "Ви часом не помiтили -"

звернувся я до горбаня, який пiдмiтав пiдлогу при виходi. Звичайно, помiтив.

Старий блудник. За його думкою, вона когось побачила назовнi й вискочила. Я

вискочив також. Зупинився на панелi, та її там не було. Побiг далi. Знову

став. Отже - сталося. Щезла навiки.

В наступнi роки я часто питав себе, чому вона дiйсно не щезла навiки в

той день. Чи став затримною силою її новий лiтнiй гардероб, що був у мене в

замкненому автi? Або, можливо, не дозрiла якась частинка загального плану?

Або, ще простiш: якось-бо я мiг ще знадобитись для доставки в Ельфiнстон

(вiн i був таємним кiнцевим пунктом). Проте, на ту хвилину я, згадую, не мав

сумнiву в тому, що вона кинула мене назавжди. Не схильнi до вiдповiдi

лiлуватi гори, що пiвколом охопили мiсто, немов повнились Лолiтами, що вони

часто дихали, дерлись, перечiплювались, реготали, все хутчiш дихали, що вони