Лоліта

смарагдова, за хвилину придивившись до чорної тьми глядацької зали, де ми,

незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю.

Як тiльки завершилось, i навкруг гримнули оплески (звук, що нестерпно

дiє на мої нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу, адже менi

не терпiлось чимдуж вивiльнити моє цiлком зрозумiле любовне збудження в

надiйнiй тишi нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивованої ночi: я

завжди стверджую, що природу подивляє те, що їй доводиться бачити крiзь

вiкна. Проте, Лолiта забарилась, в рожевому зацiпенiннi зiщуливши втiшенi

очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що її безвольнi руки

ледве сходились долонями, хоч вона й аплодувала машинально далi. Менi й

ранiш траплялось позирати в дiтей екстаз такого роду, та це була, чорт

забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на

далеку рампу - при якiй я мигцем помiтив обох авторiв п'єси, або радше

тiльки їх загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з

оголеними плечима та яструбиним профiлем.

"Ти знову, нице бидло, пошкодив мою п'ясть", проказала тоненьким

голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною.

"Ах, вибач менi, моя люба - моя люба ультрафiалко", сказав я, марно

прагнучи вхопити її за лiкоть; i я додав, бажаючи перемiнити розмову -

перемiнити прицiл долi, мiй боже, мiй боже: "Вiвiан - дуже цiкава дама. Я