Лоліта

зону, сама точнiсть i стiйкiсть якої таїли в собi щось криштальне i майже

художнє. Наш переслiдувач, з цими набитими ватою плiчми й дядечковими

вусиками, нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки

тому, що невидний i нечутний шовковистий канат з'єднує його з нашим убогим

седанчиком. Ми були геть слабкiшими, нiж його розкiшно-лакований Як, отже

навiть i не дужилися збутись його. O lente currite, noctis equi! Тихо

бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз i котилися знов пiд гору.

Ми слухались вказiвок дозволеної швидкостi. Ми давали можливiсть перейти -

до наступного класу - дiтям. Ми плавними порухами керма вiдтворювали чорнi

закорячини на жовтих щитах, що попереджали нас про закрут; i де б ми не

проїжджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами математичним

мiражем, шосейним дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь

малу iндивiдуальну пожежу праворуч вiд мене: її зрадiле око, її палаючу

щоку.

Керуючий рухом полiцiянт, у пеклi так i сяк схрещуваних вулиць, на

тридцять по четвертiй опiвднi, при в'їздi в фабричне мiсто, став тiєю дланню

фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i

за тим тiєю ж рукою вiдрiзав шлях моїй тiнi. Довга отара возiв зрушилась i

поїхала поперечною вулицею, мiж Яком i мною. Я далеко вимчав, - i за тим

спритно звернув у боковий провулок. Горобець знизився з величезною дрiбкою