Лоліта

рожевих дiтей та величезних дерев, де життя буде набагато кращим, нiж в

нудному, сiрому Парижi.

Одного ранку (її папери були вже майже впорядкованi) ми виходили з

якоїсь офiцiйної будiвлi, як раптом бачу, що Валерiя, яка важко тупала поряд

зi мною, починає енергiйно й мовчазно трусити своєю болонковою головою.

Спочатку я не звертав на це жодної уваги, та потiм спитав, чому їй власне

здається, що там всерединi щось є? Вона вiдказала (перекладаю з її

французького перекладу якоїсь слов'янської площини): "В моєму життi є iнша

людина".

Нема чого й казати, що чоловiковi не надто сподобались такi слова.

Мене, не криюсь, вони приголомшили. Прибити її тут-таки на вулицi - як би

вчинив чесний мiщанин - не можна було. Роки прихованих страждань мене

навчили самовладанню надлюдському. Отже я чимскорiш сiв з нею в таксомобiль,

який деякий час заклично повз уздовж панелi, i в цьому порiвняно спокiйному

усамiтненнi запросив її до пояснення її диких слiв. Мене душила зростаюча

лють - о, не тому, що я знав якусь нiжнiсть до цiєї балаганної фiгури, яка

зветься мадам Гумберт, але тому, що нiкому крiм мене не дозволено було

вирiшувати проблеми законних i незаконних злучань, а тут Валерiя, моя

фарсова дружина, нахабно взялася порядкувати за своїм розсудом ще й моїми

вигодами й моєю долею. Я зажадав, аби вона назвала менi коханця. Я повторив