Лоліта

ляпасу навiдмах по вилицi, якого б вона отримала на екранi за всiма

правилами теперiшнiх кiнофiльмiв. Граючи незграбно свою роль, я попростував

у ванну, аби перевiрити, чи не взяли вони мого одеколону; нi, не взяли; та я

помiтив iз корчем злобної огиди, що колишнiй радник царя, добряче

спорожнивши мiхур, не спустив воду. Ця врочиста калюжа зайшлої урiни з

розлiзлим у нiй змоклим темно-жовтим недопалком побачилась менi найвищою

образою, i я шалено крутнувся, шукаючи зброї. Насправдi ж, вочевидь, не

iнакше, як росiйська мiщанська ввiчливiсть (з домiшкою мабуть чогось

азiйського) подвигла доброго полковника (Максимовича! - його прiзвище раптом

прикотило знов до мене), вельми пихату людину, як усi росiяни, на те, щоб

спровадити iнтимну нужду з пристойним беззвуччям, не пiдкресливши малу площу

чужої квартири виверганням гучноголосого водоспаду поверх власного

приглушеного струмочка. Та це не спало менi на думку в ту хвилину, коли

ревучи вiд лютi я нишпорив по кухнi в пошуках будь-чого поважнiшого вiд

мiтли. Раптом, кинувши це, я ринувся з дому з героїчним намiром напасти на

нього, покладаючись на самi кулаки. Однак, всупереч моїй природнiй силi, я

зовсiм не боксер, мiж тим як низькорослий, але широкоплечий Максимович

скидався на злитого з чавуну. Порожнеча вулицi, де вiд'їзд моєї дружини не

був нiчим вiдзначений, окрiм стразового ґудзика, що палав у багнюцi

(загубленого пiсля того, як вона берегла його три нiкому непотрiбних роки в