Лоліта

поряд антиквар виставив у заставленiй вiтринi препишний, барвистий -

зелений, червоний, золотий i чорнильно-синiй - давнiй американський естамп,

на якому був паровоз з гiгантською трубою, великими химерними лiхтарями та

величезним бидлоскидальником, який надить свої фiолетовi вагони в громову

степову нiч i домiшує рясний, чорний, що мерехтить iскрами, дим до кудлатих

її хмар.

В них щось блиснуло. Влiтку 1939-го року помер мiй американський

дядечко, залишивши менi прибуток у декiлька тисяч американських доларiв за

умови, що я переїду до Сполучених Штатiв й займусь справами його фiрми. Ця

перспектива припала менi до серця надзвичайно. Я вiдчував, що життя моє

потребує струсу. Та було дещо iнше: мольовi проточинки з'явились на плюшi

подружнього затишку. В останнiй час я помiчав, як моя дебела Валерiя якось

змiнилась - виказує дивне занепокоєння, iнодi щось на кшталт обурення, а це

не пасувало до встановленого характеру персонажа, який вона повинна була для

мене грати. Коли я повiдомив їй, що ми незабаром попливемо до Нового Йорку,

вона похнюпилась i впала в задуму. Була докучлива тяганина з її документами.

Вона ж бо мала кепський Нансенський паспорт i одержанню вiзи аж нiяк не

сприяло швейцарське громадянство чоловiка. Я пояснював неминучiстю стояння в

хвостах до префектури та великими iншими прикрощами її млявий та нечулий

настрiй, на який аж нiяк не впливали мої змальовування Америки, країни