Лоліта

справлятися. Невелике майно, що я успадкував по батьковi - (нiчого значного

- "Мiрану" я давно продав) на додачу до моєї вражаючої, хоч i дещо

брутальної чоловiчої краси, дозволило менi зi спокiйною впевненiстю вдатись

до вiдповiдних пошукiв. Добряче роздивившись, я вподобав дочку польського

лiкаря: добряк лiкував мене вiд серцевої нестачi та запаморокiв. Iнодi ми

разом грали в шахи; його дочка дивилась на мене з-вiд мольберта i мною

позиченi їй очi або кiстянки рук встромляла в те кубiстичне глупоття, яке

тодiшнi освiченi панночки малювали замiсть персикiв та овечок. Дозволю собi

повторити, тихо, але поважно: я був, та ще залишився, всупереч усiм своїм

поневiрянням, винятковим вродливцем, зi стриманими рухами, з м'яким волоссям

i нiби похмурою, але вiд того бiльш привабною поставою великого тiла. При

такiй мужностi часто буває, що в гiдних показу рисах суб'єкта вiдбито щось

похмуре та розбурхане, що треба ховати. Так сталося й зi мною. Нажаль, я

добре вiдав, що варто менi ляснути пальцями, щоб отримати будь-яку дорослу

особу, обрану мною, я навiть звик не дуже зважати на жiнок, боячись саме

того, що та чи iнша плюхне як набряклий соком плiд менi на холодне лоно.

Якби я був що зветься "пересiчним французом", охочим до пишно вбраних дам, я

легко би знайшов серед знавiснiлих вродливиць, якi плюскались у мою понуру

скелю, iстоту значно привабливiшу, нiж моя Валерiя. Та в цьому виборi я

керувався мiркуваннями, що по сутi зводились - як я надто пiзно втямив - до