Лоліта

втопити. Вона мала вельми чулi руки та ноги, i я вирiшив обмежитись тим, що

завдам їй страшенного болю, як тiльки ми усамiтнимося.

Та цьому не судилося бути. Валечка - яка вже на той час проливала

потоки слiз, забарвленi розмальованою райдугою її косметики - взялася

всяк-так набивати речами скриню, двi валiзи, порепану картонку, - i жадання

взути гiрськi чоботи й з розгону штурхнути її в круп було, ясна рiч,

нездiйсненним, допоки клятий полковник порпався поблизу. Не те, що вiн

поводився нахабно, чи якось подiбно до цього: навпаки, вiн виявляв (нiби на

боковiй сценi того театру, до якого мене залучили) делiкатну старосвiтську

чемнiсть, при чому супроводжував усякий свiй порух неправильно вимовленими

вибаченнями (же деманд пардон... еске же пуi...) i з великим тактом

вiдвертався, поки Валечка здирала свої рожевi штанцi з мотузки над ванною;

але мерзотник перебував, здавалось, повсюди, пристосовуючи громадь свою до

анатомiї квартири, читаючи мою газету в моєму ж крiслi, розв'язуючи вузли на

мотузцi, закручуючи собi цигарку, рахуючи чайнi ложечки, вiдвiдуючи уборну,

допомагаючи своїй дiвцi загорнути електричну сушарку для волосся (подарунок

її батька) й виносячи на подвiр'я її мотлох. Я сидiв, склавши руки, одне

стегно на пiдвiконнi, гинучи з нудоти й ненавистi. Нарештi вони двоє вийшли

з квартири, що дрижала, - вiбрацiя дверей, як я їх захлопнув, мала довге

вiдлуння в кожному моєму нервi, що було слабою замiною того заслуженого